Великий Голод на Бориспільщині

Опубліковано 26.11.2020 о 14:50 | Переглядів: 160

У 1932 – 1933 роках Україну охопив масштабний голод, спричинений здебільшого свідомою політикою більшовицького окупаційного режиму. Голодомор був спробою упокорення непокірних селян, які не бажали йти в колгоспи, ділитися власним, нажитим поколіннями майном і землею.

Після тимчасового послаблення – НЕПУ у 20-х роках – почалося «закручування гайок». У планах комуністичної влади було докорінна зміна системи господарювання на селі – утворення спільних господарств (колективізація). При цьому селяни – власники землі – мусили віддати у колгоспи всю землю і майно. Заможніші активно противилися цьому. Їх влада назвала «куркулями» і засудила до ліквідації «як класу». Такі господарства були обкладені величезними податками (підвищена норма хлібоздачі), і у разі недотримання цих зобов’язань – майно вилучали, власників, іноді цими родинами висилали. З 1930 року колективізацію було прискорено. Селяни не бажали коритися владі. По всій Україні та на Північному Кавказі (де також традиційно проживало багато українців) спалахували селянські бунти. Повсюдно селяни, відмовляючись іти в колгоспи, нищили майно, яке мали віддавати в колгосп. Подекуди виникали збройні повстання, які нерідко охоплювали цілі райони. Набуло поширення таке явище, як «бабські бунти» – натовпи озброєних камінням та вилами, косами жінок силоміць повертали віддане в колгоспи майно, били колгоспних активістів, перешкоджали розкуркуленню, пограбуванню храмів. Такий бунт відбувся і в Борисполі навесні 1930 року. Бориспільські старожили згадували, що жінки кинулися бити комнезамівців та активістів, які бешкетували, грабували майно приречених на заслання, захоплювали їхні хати. Міська влада нічого не могла вдіяти, тому на придушення «бабського бунту» довелося викликати з Києва триста кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах. У місті було встановлено комендантську годину. Найбільш активних «бунтівників» заарештували. Хоч і бунт був придушений, але під час нього з 19 куркульських родин, яких мали виселити, 13 кудись зникли. Подекуди повстання набули виразного антирадянського змісту, особливо з огляду на ще недавню політику українізації.
Ці обставини, а також намагання отримати якомога більше зерна для експорту, переконали радянське керівництво у застосуванні явища голоду для підкорення українських селян. На Українську СРР було покладено норму хлібоздачі з урожаю 1932 року 6,6 млн тонн зерна, врожай становив за офіційними оцінками близько 14 млн тонн, з яких до 40% втрачалося при збиранні. Щоб виконати норму, було задіяно широкий спектр засобів: закон про смертну кару за «розкрадання соціалістичного майна» (куди включалося навіть підбирання колосків дітьми після жнив), скасування лімітів для заготівельників у колгоспах (що означало «бери скільки можеш»), припинення видачі хліба на трудодні і відбирання вже розданого, блокування підвезення продовольства у села, які не виконували норм, занесення районів і окремих сіл на «чорні дошки». «Активісти» йшли навіть далі – вилучали у селян усе продовольство. Відтак мільйони людей були приречені.

Київська область – одна з найбільш постраждалих: тут померло більше чверті від усіх жертв голоду в Україні. Загальна смертність у Бориспільському районі в його тогочасних межах тільки за офіційними даними за 1932-1933 роки становила 5739 осіб, з них 266 дітей до 1 року. І це при тому, що поряд Київ, куди можна було ходити по продовольство. Тяжче було віддаленішим селам. Їх мешканці часто помирали прямо по дорозі, на вулицях Борисполя. Тіла померлих від голоду у Борисполі кожного ранку підводою звозили на Книшове кладовище і скидали у яму що залишилася від підвалу Книшової церкви. Братські могили були і на Рогозівському кладовищі та інших.

"Розкуркулили, але з хати не викинули, тільки забрали чисто все. Потім ще кілька разів приходили, знайшли закопаний хліб. Шукали скрізь, навіть у печі. Батька, що ходив у пошуках роботи, побили в лісі, й він помер. Потім померла від голоду мати, померли два брати. Ми з сестрою лишилися зовсім одні. Як вижили – не знаю" (Н. Яцюта, 1913 р.н.)

"Був голод. Їли макуху, мерзлу картоплю, цвіт акації, лободу, бур’яни. А ще мати забрала свої золоті сережки, обручку і відвезла до Києва, виміняла на пуд огіркового насіння. Ми його змололи, а потім заправляли ним затірку. Ще жарили сою". (Л. Тимко) 

""У нашій родині було 4 дітей. У 1932 році, як забрали за несплату налогу  коня, корову, батько поїхав в Росію в пошуках роботи. У 1933 році, коли  не стало зовсім нічого їсти, він забрав й нас до себе, чим і врятував від смерті. Жили ми в Орловській області, у селі Спаському, де залишались до 50-х років, а потім повернулися до Борисполя. (М. Петрусь, 1928 р.н.)

Спогади очевидців залишається чи не єдиним джерелом про становище безпосередньо на місцях. Люди згадували, що на порозі зими 1932-33 років вони залишалися ні з чим, адже відбирали все. Виживали хто як міг: готуючи те, що могло хоч трохи зійти за їжу, обмінюючи сімейні реліквії на їжу, шукаючи шляхів виїзду. Розповідали про опухлих і померлих родичів, сусідів, знайомих. З цих свідчень можна зробити висновок про цілковиту штучність голоду 1932-1933, применшування його масштабів владою.

Ілюстрація: діорама в експозиції музею.

Схожі публікації


Коментарі до публікації

Наверх