Вітаю Вас Гість
Вівторок
22.08.2017
18:31

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
Діяльність Володимира Мономаха
у напрямку збереження єдності Русі
Вважається, що з середини ХІ століття Русь, одна з найбільших і наймогутніших держав тогочасної Європи, почала втрачати внутрішню єдність, почався процес її поділу на окремі князівства. Початком дезінтеграції одної з провідних держав тогочасної Європи став 1054 рік – смерть Ярослава Мудрого і поділ територій між його синами. Хоча тенденції до розпаду простежувалися ще зі смерті Володимира. Так, ще у 1020-их роках фактичну незалежність від Києва здобуло Полоцьке князівство.
Але хоч князь Ярослав залишив по собі чіткі вказівки, кому має належати влада і які мають бути відносини між політичним центром і провінціями, проблеми виникли вже невдовзі. Князів стало забагато і кожен намагався отримати собі якесь володіння, і то бажано значніше. До останнього десятиліття ХІ століття налічувалося вже більше десятка самостійних князівств. Об’єднувало їх лише те, що кожен з князів намагався примножити свої володіння та/або посісти більш значне князівство.
Та був в історії Русі ще один період, коли вона знову стала політично єдиним організмом, і пов’язується він з іменем Володимира Мономаха (1053-1125). Ще до того, як він став великим князем (так називали тоді князя, що володів Києвом), він проявив себе здібним державним діячем. Неабияке значення у формуванні його державницьких здібностей мало те, що його князювання було пов’язане з прикордонням – Переяславським князівством.
Він був сином Всеволода Ярославича, тобто онуком Ярослава Мудрого. Дитинство і юність провів у Переяславі, де князював його батько. З ранніх років брав участь у військових походах проти половців, очолював князівську дружину. Виконував також дипломатичні доручення. У 1067 році, після смерті матері, покинув батьківський дім (ймовірно, через особисті причини) і став князем ростовським. Згодом деякий час князював у Смоленську.
1078 року Володимир Мономах став чернігівським князем, його ж батько Всеволод став одноосібним київським князем. Переяслав же переходить до молодшого брата Володимира – Ростислава. У 1093 році Всеволод помирає, і Володимир, маючи змогу посісти київський стіл, але не бажаючи боротися за нього з іншими князями, поступається правами своєму двоюрідному братові Святополку, синові Ізяслава Ярославича (Ізяслав князював у Києві раніше за Всеволода). За собою він залишив Чернігів, однак вже наступного року він змушений поступитися цим володінням на користь князя-вигнанця Олега Святославича, який привів під стіни міста половців.
Варто зазначити, що князі у міжусобицях часто зверталися за допомогою до половців, які не втрачали можливості пограбувати руські землі. Це, у поєднанні із окремими набігами степовиків – ще одна причина занепаду Київської Русі. Володимир Всеволодович Мономах був одним із тих князів, який розумів загрозу з боку Степу і сам неодноразово брав участь у походах проти кочовиків – як разом з батьком, так і самостійно.
Так у 1094 році Мономах повертається на переяславський стіл. Однак він продовжує мати значний вплив на політику Києва.
Коли Мономах поступився Олегу Черніговом, то ще розраховував повернути його назад. Однак половецька загроза не сприяла амбіціям князя – він мав передусім замиритися з іншими князями, а тому від ідеї повернення Чернігова під свою руку довелось відмовитись.
Очевидно, що саме перебування Володимира Всеволодовича на чолі прикордонного Переяславського князівства, а відтак безперервна боротьба зі степовиками змушували князя діяти не лише у напрямку надання відсічі нападниками, а й у напрямку встановлення внутрішнього порядку у руських князівствах, а саме припинення князівських міжусобиць. Слід сказати, що вже на кінець ХІ століття Русь становила собою конгломерат фактично незалежних князівств, об’єднаних лише традицією. Окремішність цих державних утворень, які часто вели війни одне з одним, значно ослаблювало і кожне князівство окремо, і Русь загалом. Наслідок цього можна спостерігати у результатах перших битв з половцями – майже всі вони закінчувалися поразками, а прикордонні терени були спустошені внаслідок грабіжницьких нападів кочовиків. Ситуацію могло змінити лише те, що князі спрямують свої дружини не один проти одного, а разом стануть проти Степу. Посприяти ж припиненню цих міжусобиць мало встановлення чітких і відповідних обставинам правил успадкування княжої влади.
Володимир Мономах став ініціатором з’їзду князів у Любечі 1097 року, який і мав вирішити ці питання. Було узгоджено припинення князівських міжусобиць та утвердження принципу вотчинності, за яким кожен князь мав володіти тими землями, якими володів його батько, і зобов’язувався не зазіхати на володіння інших князів. Таким чином, вже наявний поділ Русі на окремі князівства був закріплений. Відбулася лише спроба унеможливити князівські міжусобиці. Також на цьому з’їзді князі узгодили спільні дії проти половців.
Однак навіть рішення цього з’їзду виконані не були. Так, Новгород за цими домовленостями мав належати роду Святополка, однак фактично від належав роду Мономаха і поступатись ним не мав наміру. Природно, що Святополку така ситуація не подобалась, але прямо діяти проти могутнього суперника він не наважився. З подальших подій видно, що діяти він вирішив руками інших. Так, вже того ж року один з учасників з’їзду, волинський князь Давид Ігорович з намови Святополка осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславовича та відібрав його володіння. Підставою для цього була змова, що нібито існувала між Васильком і Володимиром Мономахом.
Ця ситуація ніяк не сприяла встановлення миру між князями. Мономах, очевидно, знав, хто насправді винен у осліпленні Василька, але не міг починати нову міжусобицю. Внаслідок подальших подій стає зрозуміло, що вину було покладено лише на Давида.
Порушення Давидом домовленостей, закріплених спільною присягою князів-учасників Любецького з’їзду, стало головною темою Витечівського з’їзду 1100 року, скликаного знову з ініціативи Володимира Мономаха. За рішенням цього з’їзду Давида Ігоровича було позбавлено Володимир-Волинського князівства (хоч і надано натомість Бузьк, Острог, Дубно та Чорторийськ).
Рішення Любецького і Витечівського з’їздів узаконили поділ держави на вотчини, керовані тою чи іншою династичною гілкою. Так, Київське, Волинське (без Погориння) і Турово-Пінське князівство – Святополком і його нащадками, Переяславщина, Смоленщина, Новгород та північно-східні землі – володіння Мономаха та його нащадків, Святославичам же дістались Чернігівське, Новгород-Сіверське та Муромське князівства.
Святополк все шукав можливості здобути собі Новгород. Він був готовий навіть поступитися Мономаху Волинню, однак той не пристав на цю пропозицію. З цієї ситуації він вийшов з хитрістю. Скориставшись із того, що у Новгороді були сильні еліти (які самі часто вирішували, кого вони хочуть бачити князем), він відкликав сина звідти і дав можливість Святополку чи його сину стати новгородським князем. Однак новгородці заявили, що вони не хочуть бачити в себе князем ні Святополка, ні його сина. Отже, Святополк мусив поступитися.
Також на витечівському з’їзді було ще раз узгоджено припинення міжусобиць та спільну боротьбу з половцями. За пропозицією Мономаха, було домовлено завдати половцям удару на випередження, не чекаючи, поки ті самі нападуть на Русь. Ці і подальші домовленості мали за наслідок переможні походи початку ХІІ століття.
У вересні 1101 року відбувся ще один з’їзд князів – на річці Золочі поблизу Києва.  Сюди прибули князі Святополк, Володимир, Давид і Олег Святославичі, Ярослав. Також прибули посли від половецьких князів з пропозиціями миру. Князі їм дали відповідь: «Якщо ви хочете миру, то зберімось коло Сакова». 15 вересня біля Сакова (нині – Сальків у межах села Процева Бориспільського району) між сторонами було домовлено про мир, відбувся обмін заручниками.
Але вже за рік, восени 1102 року, коли Мономах перебував у Смоленську, дніпровські половці хана Боняка знову напали на переяславські землі. Питання про необхідність відсічі степовикам постало з новою силою.
На початку 1103 року біля Долобського озера під Києвом Володимиру Мономаху вдалося переконати учасників чергового з’їзду (а це був, за свідченням літописця, київський князь Святополк з «дружиною» (очевидно, мається на увазі військова верхівка, так само, як і з боку Мономаха) у необхідності спільного і невідкладного походу в Дике поле. Зокрема, у відповідь на непевність Святополкової дружини Володимир використав ілюстрацію вже звичного розвитку подій у житті русичів: «…А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою, а кобилу його забере. А в оселю його 1в’їхавши, забере жону його, і дітей, і все майно його візьме. То коня його ти жалієш, а самого чому не жалієш?» Це нібито й стало переломним аргументом, після якого Святополк дав згоду на участь у поході. Князі послали гінців до Давида й Олега Святославичів, щоб ті теж взяли участь у поході. Давид погодився, Олег же послався на нездужання.
Сам похід відбувся тієї ж весни, участь у ньому взяли, окрім згаданих князів, також Давид Святославич (Чернігів), Давид Всеславич (Полоцьк), Мстислав Всеволодович, В’ячеслав Ярополчич і син Мономаха Ярополк. Спочатку війська з Переяслава на човнах і конях дісталися урочища Протолчі і острова Хортиця, звідти суходолом до річки Сутіні. Там 4 квітня й відбулася вирішальна битва, у якій війська княжої України здобули значну перемогу. У бою було вбито більше десятка половецьких ханів. Живим до рук руських воїнів потрапив хан Белдюз. Він став пропонувати за себе великий викуп Святополку, однак той віддав його Володимиру. Володимир же за порушення присяги не нападати на Русь наказав його стратити. Також русичі взяли велику здобич.
Цей похід хоч і був відчутний для половців, однак не зупинив їхніх набігів. У 1105 і в 1107 роках вони знову вчиняли напади на Русь. У другому випадку ціллю знову стала Переяславщина. Половецьке військо під проводом хана Боняка обложило прикордонну фортецю Лубен (нині Лубни). Укріплення їм взяти не вдалося, а невдовзі прибули Володимир та Святополк з військами та змусили половців втекти, полишивши навіть обоз  та здобич. Літопис датує цю битву 12 серпня 1107 року. Через кілька місяців, у січні, між Володимиром Мономахом, Олегом і Давидом Святославичами та половцями було укладено мир. Він був зміцнений двома династичними шлюбами: син Мономаха Юрій був одружений з дочкою хана Аепи Осіневича, а син Олега Святослав – на дочці Аепи Гіргеневича.
Однак перемир’я тривало недовго. Вже у 1109 році Володимир послав свого воєводу Дмитра Іворовича в похід, і той 2 грудня біля Дінця захопив половецькі вежі (табори). Наступного року, навесні, за даними літописів, Святополк, Володимир і Давид пішли на половців, але з невідомих причин і з невідомим результатом повернулися назад, дійшовши тільки до прикордонного міста Воїня. Того ж 1110 року половці грабували села під Переяславом, однак ніяких даних про реакцію Володимира літопис не подає. Ймовірно, половці були просто відігнані.
Масштабним був похід руських військ у Степ 1111 року. У цьому поході взяли участь князі, дружини та ополчення з Київської, Чернігівської та Переяславської земель. Через три тижні війська вийшли до берегів Сіверського Дінця й обложили місто Шарукань. 19 березня обложені здалися, вийшовши з дарами з міських воріт. Невдовзі було взято і спалено Сугрів. Попри це, половецькому ханові Шарукану вдалося вивести свої війська з-під удару. 24 березня половці напали на передові загони руських військ, але були відкинуті. 27 ж березня на Сальниці, біля її гирла відбувся вирішальний бій. Половці стягли туди усі свої сили і мали значну чисельну перевагу. Першими потрапили під удар степовиків потрапили полки київського князя Святополка. Однак їм вдалося вистояти, а прибулі на допомогу переяславці і чернігівці повернули ситуацію в інший бік. Кіннота Мономаха розділила половецькі війська на частини, внісши безлад у стан суперника. До рук князів потрапили два десятки ханів та «зо двісті ліпших мужів». Усі вони були страчені.
Поразка 1111 року підломила сили Половецького поля. Після цього вони лише раз, по смерті Святополка 1113 року, підходили до кордонів Русі, а в 1116 році син Мономаха Ярополк з чернігівцями знову погромили половців на Дінці і ті відкочували на Кавказ, на деякий час облишивши свої напади на Русь.
Навесні 1113 року помер князь Святополк. Після цього у Києві почалося повстання. Було спалено двір тисяцького Путяти Вишатича, почалися погроми володінь лихварів. До причин повстання відносять як економічні (зловживання князівської адміністрації, податковий тиск), так і політичні (лихварі, переважно євреї, бажали бачити князями у Києві Святославичів). За літописними даними, кияни послали гінців у Переяслав до Мономаха ще в перший день повстання, 17 квітня, але він приїхав до Києва лише після другого запрошення, у якому також були погрози погромити монастирі і князівські хороми. Так Володимир став великим князем київським. Переяславське князівство дісталося його сину Святославу, а по його смерті у березні 1114 року – Ярополку.
Перебування Володимира Мономаха на чолі Переяславського князівства, що тривало 19 років, сприяло зростанню його значення серед князівств Русі. Увесь цей час князівство перебувало в епіцентрі всіх значних подій в державі. З ініціативи переяславського князя відбулося кілька князівських з’їздів, що надовго припинили протистояння принаймні у межах «ядра» Русі – Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Володимир Мономах, сидячи у Переяславі, мав значний вплив і на великого князя, і на багатьох інших, для яких він став авторитетом. Майже повсюди в літописах поряд з іменем Святополка згадується й Володимир. Як і у випадку з його батьком Всеволодом, Володимир Мономах фактично був на чолі Русі ще до початку свого «офіційного» княжіння у Києві, хоч і не сам. Тобто, можна говорити про дуумвірат, який керував країною. На деякий час було вирішено і проблему нападів половців – Переяславська земля могла розвиватися, повертаючи собі знелюднене внаслідок набігів 1090-их порубіжжя.  
Після свого приходу на великокнязівський стіл Мономах, маючи свіжий приклад народного повстання, змушений був піти на деякі поступки. Так, були значно зменшені відсотки за борги, скасоване перетворення боржників на холопів, гарантувалися права зовнішньої торгівлі. Фінансово-економічні реформи Мономаха увійшли до «Руської Правди» як «Статут Володимира Мономаха».
Деякі історики вважають, що останні роки життя Володимир Мономах прожив не у Києві, а в передмісті, відомому в літописах як Льто, Альто. Тут, де у 1015 році було вбито сина Володимира Святославича Бориса, першим віднесеного руською церквою до рангу святих, у 1117 році князь Володимир Мономах  «заложи церкву кам'яну святим мученикам Борису і Глібу на Альті, де пролилася кров Бориса». Ця церква відома під назвою «Летська божниця».
Як припускають дослідники, саме тут, на території нинішнього Борисполя, князь Володимир Мономах, який був не лише визначним державним діячем та воєначальником, а й письменником, продовжував роботу над твором, який згодом став справжньою пам’яткою давньоукраїнської літератури – «Повчання дітям». Цей твір розміщений у Лаврентіївському літописі і містить цінні історичні дані, а також поради спадкоємцям Мономаха – як жити і правити країною. Точна дата написання «Повчання» – невідома. Найімовірніше, в 1106 році була укладена перша редакція твору, але й надалі князь продовжував над ним роботу, з огляду на те, що тут міститься інформація про діяльність князя до 1117 року.
За непрямими свідченнями літописних документів, у 1125 році Володимир Мономах помер «...на Альті, коло улюбленої церкви, що її він спорудив на честь Бориса і Гліба».
Подальша доля Мономахової церкви, а з нею і укріплення Льто теж простежується в хроніках. У 1154 році церква була спалена половцями. У літописі читаємо: «тоді ж багато лиха наробили половці коло Переяслава ...і села попалили всі, і Летську божницю, святому мученику храм, запалили». Остаточно Летську божницю зруйнували 1239 року монголо-татари. З цього часу Летч втратив свою головну функцію форпосту. Про сліди жорстокої битви свідчить велика кількість монголоїдних черепів виявлених вже в наш час при земляних роботах будівництва універмагу «Жовтень».
Володимир Мономах, безперечно, був визначним діячем не лише свого часу, а й всієї історії княжої України. Його всебічна діяльність – приклад того, яким має бути правитель держави. Невдовзі виповниться 900 років з часу спорудження Летської божниці. Ця важлива для Борисполя дата – вагомий привід для мешканців міста звернути увагу на постать Володимира Мономаха, на його діяльність та історичну роль.
 
Ярослав Костін,
старший науковий працівник
Бориспільського державного
історичного музею