Вітаю Вас Гість
Четвер
21.09.2017
14:13

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
Тетяна Гойда
Наталія Йова
Ярослав Костін

БУРЕМНІ ЛІТА. БОРИСПІЛЬЩИНА У КОНТЕКСТІ ПОДІЙ 1914 – 1921 РОКІВ.
 
У 1914 році провідні держави світу зіткнулися в глобальному конфлікті, названому Першою світовою війною. Два військово-політичні блоки держав жертвували життями своїх громадян заради втілення планів нового поділу світу. Доля українців у цій війні яскраво демонструє трагізм ситуації. Розділені кордоном між двома імперіями, українці змушені були воювати одні проти одних у складі російської та австро-угорської армій. Значна частина території України опинилася у прифронтовій смузі, а в Галичині та Буковині розгорнулися бойові дії. Мешканці Наддніпрянщини, хоч і перебували порівняно далеко від лінії фронту, теж відчули на собі труднощі війни. Так, по селах залишилося менше 40% працездатних чоловіків, а третина селянських господарств залишилася без коней. Однак питання участі мешканців Бориспільщини у Першій світовій війні, як і життя населення у цей час, потребує окремого дослідження. Та з цією війною і Борисполем пов’язаний один цікавий сюжет.
У роки Першої світової війни доля закинула у Бориспіль Ярослава Гашека. Чеський письменник опинився тут не з зі своє волі. 1915 року Ярослава Гашека мобілізовано в діючу армію Австро-Угорщини (Чехія на той була у складі цієї імперії). І того ж року відправлено на російський фронт. 24 вересня 1915 року Ярослав Гашек добровільно здається в російський полон. У таборі для військовополонених Гашек записується в загін Чехословацького легіону. Цей легіон створювався для боротьби на стороні росіян. Один з загонів Чехословацького легіону базувався деякий час у Борисполі. Знаючи про літературний талант Ярослава Гашека, керівництві легіону направило його працювати в газету «Чехослован», яка друкувалася в Києві. Через непорозуміння з російськими офіцерами (образив російського офіцера вищого рангу) Ярослав Гашек потрапляє за грати. Результатом цього непорозуміння стала його відправка в Бориспіль. Пробув тут недовго, але саме з Борисполем пов'язане друге народження Швейка (1912 року в Празі вийшла книжка оповідань «Бравий солдат Швейк та інші історії»). Сам Ярослав Гашек писав: «Сиджу тут у безпеці, пишу Швейка. От хлопці будуть сміятися. Страждаю за правду».
Події завершального етапу І світової війни радикально змінили життя в Україні. Російська імперія почала розпадатися. Протягом кількох років у запеклій безжальній війні, що супроводжувалася масовим терором і звірствами, зчепилися численні претенденти на владу в країні, зброєю вирішуючи, хто і яка форма правління заступить старий устрій. Однак народи, які десятиліттями і століттями не мали власної державності, отримали змогу відновити її – в умовах, коли імперському центру було не до них. В Україні протягом року (березень 1917 – квітень 1918) основним політичним чинником була Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. 20 листопада 1917 року було утворено автономну Українську Народну Республіку, а ще за два місяці, 22 січня 1918 року, вона стала незалежною державою та суб’єктом міжнародного права. Вже 9 лютого у Бересті (Брест, Білорусь), Україна укладає мир з Центральними державами (Німеччиною та Австро-Угорщиною), фактично стаючи їх країною-союзником. Слід зазначити, що ще наприкінці 1917 року вже більшовицька Росія оголосила війну Україні і розпочала проти неї бойові дії. У день, коли українська делегація вела переговори в Бересті, більшовицькі орди вже вступали до Києва.
Угода з Центральними державами дозволила українцям отримати таку бажану військову допомогу. Протягом лютого – квітня 1918 року австро-німецькі війська звільнили від більшовиків практично усю територію України включно з Кубанню, а Росія змушена була відмовитися від посягань на Україну, Білорусь і Прибалтику. Звісно, зробили вони це не задарма – Німеччині й Австро-Угорщині вкрай необхідним був український хліб. Щоправда, Центральна Рада не могла забезпечити належне постачання продовольства, крім того мало місце небажання населення годувати ще й німців. Тож 29 квітня 1918 року в Україні за підтримки німецького командування стався державний переворот – гетьманом Української Держави (нова офіційна назва країни) став Павло Скоропадський.
За його правління в Україні настав новий етап, що характеризувався намаганнями відновити правопорядок. Особливо вражають досягнення цього уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл введено українську мову. Засновано близько 150 україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У Борисполі початкове земське училище було реорганізовано у гімназію, якій присвоїли ім'я Павла Чубинського. Приміщення гімназії збереглося до нашого часу. Тепер там міжшкільний навчальний комбінат.
Міністерство народної освіти ще на початку 1918 року було створило окремий видавничий відділ. Завдяки його зусиллям протягом 1918-1919 років було видано 15 підручників, посібників і порадників з української мови. їх авторами були не тільки педагоги-практики, а й відомі вчені-мовознавці (Б. Грінченко, О. Курило, В. Науменко, В. Симович). Серед їхніх праць не загубилася книжечка нашої землячки Ганни Берло – підручник української граматики, який дістав схвальні відгуки і нагороди й неодноразово перевидавався. Педагог, літератор і науковець, Ганна Берло ціле життя в міру сил і об'єктивних обставин працювала на благо рідної України. Народилася вона 5 вересня 1859 року у с. Воронькові в сім'ї потомственних дворян. Навчалася в підготовчому пансіонаті фон Кремера у Борисполі, потім у дівочій гімназії у Києві, де почала згодом трудову діяльність. З 1907 року Г. Берло обрана дійсним членом Українського наукового товариства, була членом товариства «Просвіта», з 1919 року почала працювати в Академії наук (спершу в комісії словника живої української мови, а потім її обрано науковим співробітником комісію для складання біографічного словника діячів України). У жахливих умовах громадянської війни Г. Берло знаходить у собі сили не лише вести уроки в гімназії, а й працювати над підручником української граматики. Вона зробила гідний внесок у справу освіті і виховання цілого покоління свідомих українок.
11 листопада 1918 року поразкою Центральних держав закінчилася Перша світова війна. Та для України найбільші жахіття тільки починалися. Більшовицька Росія, користаючися тим, що Україна була союзником Центральних держав, 13 листопада денонсувала Берестейську угоду, до якої вона долучилася 3 березня, і цим самим скасувала визнання України як незалежної держави. У грудні, без формального оголошення війни, російсько-більшовицькі війська почали наступ на Україну. Вже на початку лютого 1919 року вони загрожували Києву.
На заклик головного отамана військ УНР Симона Петлюри захищати свою державу і свободу відгукнулися козаки Вороньківської сотні. Всі вони були вихідцями з Воронькова, Процева, Кийлова, Рудякова, Гусинців, Рогозова, Іванкова та ін. Сотня під проводом Івана Черпака (Штурби) отримала наказ зупинити наступ більшовиків, що їхали залізницею з Харкова до Києва. Коли козаки дісталися мосту через річку Трубіж, де мали проїжджати більшовицькі війська, вони розібрали залізничну колію, заклали вибухівку та організували засідку. Тут до них  долучилися добровольці з Баришівської сотні. Козакам не вдалося пустити більшовицький бронепоїзд під укіс, оскільки засідку було викрито. 4 лютого 1919 року розпочався кривавий дводенний бій сотні, озброєної лише гвинтівками, з озброєними до зубів більшовицькими військами. Зазнавши значних втрат – 70 бійців, майже половини загону – козаки змушені були відступити. Та часу, на який козаки затримали окупантів, виявилося достатньо для евакуації українських урядових установ з Києва. Таким чином, бійці під командуванням Івана Черпака повторили подвиг Героїв Крут.
Подальша доля сотні трагічна. Більшовицька агентура доклала зусиль для розколу у командуванні сотні. Частина бійців залишилася вірною ідеї незалежності і продовжувала боротьбу інші наполягали підкоритися радянській владі. Суперечки призводили до кривавих сутичок. Повіривши в амністію, почали добровільно здаватися. Вийшов із підпілля й Іван Черпак, який, як згадують односельці, тривалий час переховувався. По дорозі в Бориспіль він був убитий. Більшість повстанців теж були знешкоджені. Так більшовицька влада виконувала свою обіцянку не переслідувати людей, які брали участь у бойових діях.
Потопили більшовики в крові і повстання бориспільців 1920 року. В умовах наступу об’єднаних українсько-польських військ (5 травня вони почали бої за Київ) червоні спробували здійснити контратаку. Бориспільці відмовилися пропускати більшовицькі загони через місто, щоб не «давати оброк» кіньми, возами, продовольством, адже кожен більшовицький «продотряд» відбирав у селян не тільки їхнє, нажите поколіннями, майно, а ще й вимагав, щоб їх частували, годували і напували їхній коней. І оскільки бориспільці не були позбавлені вільності духу, власної гідності, то й вирішили відстояти своє право повстанням. Їх підтримали національно свідомі бориспільці, які побували на фронтах І світової війни і створили у Борисполі підпільний комітет самооборони.
Був скликаний мітинг, дзвонили дзвони всіх церков. Створювалися загони, патрулювалися вулиці. За спогадами старожилів, більшовики напали на місто 6 травня, на свято Георгія. Почали обстрілювати місто з усіх боків, а захопивши швидко, влаштували криваву розправу над повстанцями: добивали багнетами поранених на вулицях, у лікарні, вбивали навіть тих, хто виходив зустрічати їх хлібом-сіллю, вбивали у дворах, заганяли у клуні, а потім підпалювали їх. Місто горіло. Люди тікали, ховаючись у болотах, лозах, очеретах. Потім було зібрано понад 200 чоловіків, яких розстріляли біля Броварського шляху. Понад два тижнів більшовики тероризували і грабували населення Борисполя. Довгі роки люди навіть подумки боялися згадувати ті події, а державні органи СРСР вимагали від мешканців Борисполя довідки, що вони не брали участі у повстанні.
Про Бориспіль 20-х років читаємо у книжці Якова Рубіна: «...все минуло....будівлі зруйновані, стежки заросли чагарником, фонтан перетворився на брухт, високі дуби селяни порубали на дрова. Неподалік... я набрів на старий млин з пробитим дахом, без вікон та дверей, залишилися лише стіни, які мали тьмяний вигляд, були потріскані, мотлохом звисали труби...».
Впродовж травня – початку червня 1920 року вздовж Дніпра відбувалися позиційні бої. Поляки дійшли до кордону 1772 року і далі не бажали продовжувати наступ, а сили українців були замалі для самостійного наступу. Більшовики ж у цей час готували сили для наступу на лівому березі Дніпра. Так, у Борисполі базувалася 58-а стрілецька дивізія 12-ї армії більшовиків, що безпосередньо загрожувала Києву. В таких умовах польським командуванням було прийнято рішення здійснити випереджувальний удар. На світанку 2 червня 1920 року 1-й стрілецький корпус Війська Польського розпочав атаку Борисполя, де більшовики вже готувалися до нападу. У результаті нетривалого бою менше за чисельністю польсько-українське з’єднання здобуло перемогу. Більшовики відійшли на схід. Та вирішального значення цей бій, як і десятки інших у цей час, не мав. Вже за кілька днів розпочався загальний наступ червоних по всій лінії фронту.
У 1919 – 1920 роках Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеосяжної анархії, такої запеклої громадянської боротьби, такої руйнації державної системи, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій майже одночасно діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська та анархістська. Менш ніж за рік Київ п'ять разів переходив із рук у руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв'язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці у пошуках їжі подавалися на села. Тим часом різні уряди, яким удавалося заволодіти Києвом, скеровували свою увагу та енергію переважно на те, щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливі управляти.
Один з найстрашніших проявів хаосу, що охопив Україну роки громадянської війни – стало поширення погромів. Об'єктам дедалі зростаючого невдоволення стали євреї. Особливою жорстокістю стосовно єврейського населення відзначилася денікінська армія. «У Борисполі (Полтавщина) делегація євреїв хотіла під нести хліб-сіль начальникові загону, але їм сказали, що хліб-сіль їм не допоможе», – читаємо у книжці «Симон Петлюра» В. Іваниса. Почався масовий грабіж, насильства, знущання. Денікінський погром 1919 року згадує у своїй книзі і Яків Рубін. «Це була Ребекка Вайнштейн, жінка одного з відомих міських комерсантів. її чоловіка було вбито під час погрому, вчиненого Денікіним».
Навіть після того, як у листопаді 1920 року був вигнаний останній солдат української та білої армій, велика кількість селянства продовжувала вперту партизанську війну з більшовиками. Лише наприкінці 1921 року більшовики змогли зламали хребет партизанському рухові. З цього часу вони могли стверджувати, що не тільки завоювали Україну, а й підпорядкували її.