Вітаю Вас Гість
Четвер
21.09.2017
14:14

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Вересень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
Тетяна Гойда
Наталія Йова
Ярослав Костін
ІНТЕРБЕЛУМ. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
 
Період в Україні між світовими війнами – час становлення комуністичного режиму. Його можна охарактеризувати як час бурхливого економічного розвитку, впровадження нових форм господарювання. 1920-і роки – час розквіту української культури, а 1930-і – час боротьби з культурою і духовністю, знищення мільйонів життів.
 
У цей період відбулися значні зміни адміністративно-територіального устрою. Звичний нам поділ на області і райони започатковано саме у цей час. Так, у 1921 році Бориспіль, як і весь Переяславський повіт увійшов до складу Київської губернії (до того був у Полтавській). У 1923 році повіти були скасовані, замість них утворені дрібніші одиниці – райони. На території Бориспільщини було два райони – Бориспільський і Рогозівський. Того ж року у складі губерній виникли округи, що об’єднували райони. Бориспільський і Рогозівський райони входили до складу Київської округи Київської губернії. У 1925 році ліквідовано губернії, у 1927 – майже вся територія Рогозівського району увійшла до Бориспільського, у 1930 – ліквідовано і округи, райони підпорядковувалися безпосередньо уряду республіки. Але вже у 1932 році були створені 5 областей. Бориспільський район увійшов до складу Київської області.
За даними документів Київського облдержархіву, у 1924-25 роках Бориспіль займав площу 927 десятин (бл. 1000 га). У ньому було 2068 будинків, 25 крамниць, 53 рундуки, 26 інших торгових місць. З комунальних підприємств – бойня, лазня, з промислових – два млини. 1924 року встановлено телефонний зв'язок з Києвом.
У 1926 році пройшов перепис населення. Згідно з його даними, населення Бориспільського району становило 32 910 ос. (найбільші села: Бориспіль – 11 571, Іванків – 4016, Сеньківка – 2051, Гнідин – 2005, Велика Стариця – 1721, Кучаків – 998), Рогозівського – 39690 осіб (найбільші села: Вороньків – 6671, Любарці – 5363, Рогозів – 4252, Старе – 3749, Єрківці – 3478).
20-ті роки на Бориспільщині стали періодом виникнення нових форм господарювання - створення колективних господарств: комун, сільськогосподарських артілей. Перше колективне господарство тут – артіль «Рідні колоски» у Борисполі. На 1 жовтня 1925 року у Бориспільському районі було 15, а в Рогозівському – 12 колективних господарств.
1923 року було покладено початок політиці коренізації (українізації). Вимагалося, щоб держава підтримувала культурний і соціальний розвиток народу.
У 20-х роках XX ст. у Борисполі багато було зроблено для розвитку культури і освіти. Почали працювати групи ліквідації неписьменності, перші хати-читальні та сільбуди. 1920 року відкрилася семирічна школа, в якій налічувалося 16 вчителів і 217 учнів. Замість колишньої земської сільськогосподарської школи розпочала роботу середня сільськогосподарська школа. У 30-х роках її реорганізовано в сільськогосподарський технікум.
У Борисполі 1923 року було відкрито п'яту агітаційну майстерню мистецького об'єднання «Березіль» (створеного Лесем Курбасом у Києві 30 березня 1922 року). Її очолила Віра Дем'янівна Онацька. Як вона зазначала, майстерня «мала на увазі просвітню роботу серед селянства». До студії було зараховано 16 дівчат і 11 хлопців: вчителі, робітники, службовці, учні старших класів. Учасники студії намагалися видавати рукописний журнал (вийшло кілька номерів), але захопилися підготовкою до вистави. Першого спробою була вистава за п’єсою «Жовтень». У спектаклі брали участь усі студійці. Великою подією для акторів була поїздка до Києва на виставу «Гайдамаки» за п’єсою Т. Шевченка, інсценізованою Лесем Курбасом. Було прийняте рішення поставити «Гайдамаків» у Борисполі. Ця постановка мала великий успіх. Інтерес до роботи студії був величезний. Виїжджали студійці з виставою і на села. Проіснувала п'ята агітаційна майстерня лише рік.
З «Березоля» (Харківського) починалася і творча доля нашої землячки Катерини Бранки-Кривуцької (дівоче прізвище Придатко). Актриса, режисер, учитель мистецького слова, Бранка-Кривуцька народилася у селі Воронькові. Середню освіту здобула у Борисполі, театральну – у Києві: закінчила музично-театральний інститут ім. М. Лисенка. Працювала у Харкові, в театрах «Музичної комедії», «Революції», ім. Шевченка. Створила цілий ряд жіночих образів – героїчні, ліричні, характерні, комедійні, що свідчить про широкий діапазон її творчості.
У середині 20-х років при будинку культури була організована капела бандуристів і хор. Керував капелою справжній ентузіаст цієї справі Дем'ян Максимович Кошман. Першими учасниками колективу були вчителі та службовці: К. Конопліч, М. Клещенко, С Шараєвський, С. Яцюта. Це були талановиті, музично обдаровані люди. Перші виступи капели відбувалися в місцевому клубі і селах. Потім почали концертувати і в інших містах і селах Київщини, Полтавщини. Пізніше до колективу приєдналися Я. Басанець, Р. Ошумок, М. Щеголь, В. Жупиця, Ф. Лисиця, І. Краснопір та інші. Наприкінці 20-х років капела припинила своє існування.
Новий етап творчого життя колективу місцевих бандуристів почався з осені 1932 року. Дуже швидко слава капели відродилася. 1935 року капела бориспільських бандуристів виступила на обласній олімпіаді художньої самодіяльності, де завоювала перше місце. Призове місце колектив зайняв і на республіканській олімпіаді, був нагороджений грамотою Комітету в справах мистецтв України. 1936 року капела брала участь у Першому всесоюзному радіофестивалі, отримала перше місце серед вокально-інструментальних колективів і була премійована творчою поїздкою до Москви, де виступала у Колонному залі Будинку спілок, у Великому залі консерваторії, у палацах культури.
Відомим і знаним на той час був колектив хору-ланки с. Рогозова Бориспільського району, його учасники брали участь у багатьох концертах, представляли мистецтво співу Бориспільщини у Москві, їхні пісні були записані на грамплатівку. Деякі учасники колективу стали професійними співаками найпрестижнішого хору України, яким керував Г. Верьовка.
На цей період припадає і розквіт творчості одного з найталановитіших майстрів української різьби по дереву Петра Петровича Верни (1876 – 1966). Він створив багато чудових речей, які ввійшли до кращих надбань українського образотворчого мистецтва. Ще підлітком познайомився з Шевченковим «Кобзарем» і був глибоко вражений і зачарований образністю і красою його поезії. Тоді і виникло в нього бажання вирізувати на дереві зображеннях Шевченка та героїв його творів. 1912 року була створена дерев'яна скульптура на тему вірша «Мені тринадцятий минало». І одразу принесла успіх. Майстер робив дерев'яні погруддя Кобзаря, які в 20-ті роки встановлювалися як пам'ятники в багатьох селах Бориспільського та сусідніх районів. Доробки майстра постійно експонувалися на Всесоюзних і Всеукраїнських виставках народного мистецтва. За що митця неодноразово нагороджували дипломами, грамотами. 1938 року П. Берна був прийнятий до Спілки художників України. Був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», удостоєний звання «Заслужений майстер народної творчості України».
Незважаючи на великі зміни, в Україні залишалося ще багато старого. І передусім за все те, що Україна, як і раніше, була переваж-краєм землеробів, які працювали по-старому. Це було суспільство в якому співіснували, змагалися дві культури: в містах переважали радянські порядки, на селі, де жила більшість населення, зміни були порівняно незначними. Селяни не виявляли великого бажання до змін, до пропонованих нових цілей, форм життя і праці. Тому, як ніколи у своїй історії, українці змушені будуть заплатити страхітливу ціну за досягнення цих цілей.
Величезні економічні перетворення (колективізація, урбанізація) було проведено за дуже стислий час. Ці перетворення супроводжувалися такою жорстокістю і страхіттями, що це можна назвати не інакше, як війною режиму проти власного народу. По церквах на «індустріалізацію» забирали дзвони. На Різдво 1930 року влаштували масове спалення книжок, зокрема стародруків, ікон, предметів релігійного культу. Систематично руйнували храми. У Борисполі з п'яти вціліла тільки одна церква, яку спалили трохи згодом.
Одна з найстрахітливіших і найсумніших дат у нашій історії – голодомор 1932-1933 років, який знекровив і спустошив нашу землю, забрав мільйони життів її безвинних дітей. Тривалий час про це страшне лихо не дозволялося відкрито говорити, тема голоду заборонялася, бо саме нагадування про нього автоматично ставило питання: чому виник такий страшний голод?
Тепер вже остаточно зрозуміло, що виник голод тому, що був застосований державою як каральний захід. Терор голодом був одним із засобів утвердження колгоспного ладу, причому не першим. Першим було розкуркулення.
Починаючи з 1929 року, сталінська держава розправилася з сотнями тисяч найбільш заможних селян, яких називала куркулями, щоб змусити мільйони менш заможних, аж до бідняків, вступити в колгоспи. Розкуркулювали навіть бідняків, якщо вони висловлювалися проти колгоспів, оголошуючи їх «підкуркульниками».
Селяни не хотіли коритися владі. Дослідник цього періоду П. Бачинський пише про те, як проводилася колективізація у Бориспільському районі (ст. «Реабілітовані історією» у газеті «Київська правда» від 28 липня 1994 року): «У Борисполі натовп селян до 500 чоловік вирішив не допустити виселення... розкуркулених. Селяни виставили охорону біля куркульських дворів, побили комсомольців і члена районного партійного комітету, влаштували мітинг, на якому Різко висловлювалися проти примусової колективізації і розкуркулення. Лише за допомогою військ ДПУ і загону міліції селян розігна­ли, арештували при цьому 25 чоловік, в тому числі місцевого священника».
Найбільш активний опір чинили жінки. Бориспільські старожили згадують, що жінки кинулися бити комнезамівців та активістів, які бешкетували, грабували майно приречених на заслання, захоплювали їхні хати. Міська влада нічого не могла вдіяти, тому на придушення «бабського бунту» довелося викликати з Києва триста кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах. У місті було встановлено комендантську годину. Найбільш активних «бунтівників» заарештували.
На початку 1930 року масова колективізація в Бориспільському районі досягла свого апогею, а розкуркулення уславилося «великими успіхами». У куркулів відібрали все, а їх самих «гнали до Кучаківського роз'їзду, де упихали в товарні вагони і відправляли на Північ» (зі спогадів очевидців). Незважаючи на опір населення, колективізація тривала. З дрібних артілей утворюються колгоспи: у Борисполі їх було чотири «ім. Шевченка», «ім. Кірова», «Серп і Молот», «Перемога».
Разом із народженням колгоспного ладу народилося й директивне керівництво колгоспами, основним принципом якого було давати директиву, не беручи на себе економічної відповідальності за наслідки її запровадження. Селянин ставав безправним. Про це говорить документ від 31 серпня 1931 року – телеграма голови Бориспільського райвиконкому про розпуск всього складу Старинської сільради та передачу його до суду за зрив хлібозаготівель і бездіяльність щодо колективізації. Апаратний працівник спроможний був розпустити сільраду і організували судову розправу над обранцями селян. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТОЗу, але план хлібозаготівель не виконали, план був нереальний, надзвичайно важкий. В урядових постановах того часу йшлося про штрафи картоплею і м'ясом, якщо у селян не знаходили хліба. Але на практиці надзвичайна заготівельна комісія В. Молотова, яка працювала в Україні у листопаді-грудні 1932 року, відбирала все, на селянському подвір'ї не залишалося нічого. Організовані штурмові бригади з трьох-п'яти осіб почали забирати в селян зерно, яке вони отримали на трудодні. «Люди просились, не давали, плакали старі й діти, не допомогло, силою забрали все до зернини. Діялось щось незбагненне» (зі спогадів). До лютого 1933 року люди ще трималися, а тоді почалося страшне – голодна смерть. Ось що згадує про це страшне лихо жителька Борисполя О.Т. Ярощук (1909 р.н.): «Бориспільчани голодували, але не так сильно, як жителі навколишніх сіл, бо мали можливість ходити до Києва по продовольство. Там, на «єврейському базарі», привозили хліб. Буханки згружали прямо на землю, звідки люди хапали їх один поперед другого».
Сільські жителі, що приходили до Борисполя в пошуках їжі, вмирали прямо на вулицях міста. Рано-вранці від лікарні від’їжджала підвода, підбирала трупи, звозила їх на Книшове кладовище. Трупи звалювали там у яму, що залишилася від підвалу Книшової церкви, засипали землею. І так щоранку. Ще одна підвода збирала померлих по Рогозівському та Іванківському шляху, звозила їх на Миколаївське кладовище (тепер Рогозівське), де була теж «братська могила».
Масова смертність настала весною та влітку тридцять третього. На Київську область, за підрахунками професора О. Кульчицького, припадає 28,6% загальної кількості померлих від голоду тоді в Україні. Смертність перевищувала кількість народжень у декілька разів. За період 1932-1933 років у селах Бориспільського району за кількості населення 62211 чол. народжень було 792, смертність становила 5739 чоловік, в тому числі 266 дітей до одного року.
Але це було не останнє випробування, яке довелося пережити нашому народу. Страшна хвиля сталінських репресій винищила цвіт української нації. Жертвами репресій стали близько 300 найталановитіших, найпрацьовитіших, найсвідоміших бориспільців. Серед них молодий письменник Сергій Жигалко, учасник Першої народної капели кобзарів Іван Борець, один з засновників Першої Української художньої капели кобзарів Григорій Конон Якович, учасник Полтавської державної капели бандуристів Роман Ошумок, бібліотекар Павло Піць, вчитель з Любарець Андрій Гопкало. Сотні життів, сотні зруйнованих доль – з надуманих причин, тортурами вибитих свідчень. І неможливо було щось сказати проти «лінії партії». Любарецький  селянин-колгоспник Григорій Гриценко спробував написати листа Сталіну, де засудив примусову колективізацію. Висновок – людина зникла у надрах каральної системи.
Число жертв терору було надзвичайно високим. Знаменитим зразком сталінського цинізму стала його фраза, сказана в апогеї страхіть 30-х років: «Жити стало краще, жити стало веселіше».