Вітаю Вас Гість
Середа
23.08.2017
06:16

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
Тетяна Гойда
Наталія Йова
Ярослав Костін
БОРИСПІЛЬ У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
 
Наприкінці 1930-их років Європа опинилася на межі війни. Анексія гітлерівською Німеччиною Австрії і Чехії (від Чехословаччини залишилася формально незалежна Словаччина) і відсутність будь-якої протидії з боку «великих» держав континенту – Британії і Франції – розв’язала Гітлеру і його союзникам руки. А на той час серед союзників фюрера були не лише Італія та ряд інших країн Центрально-Східної Європи, а й величезна за своєю територією, потенціалом, людським ресурсом країна – СРСР. Саме з цієї країни до Німеччини до самого початку війни між ними йшли ешелони із сировиною та продовольством. Тож і не дивно, що саме з СРСР Третій Райх уклав сумнозвісний «пакт Молотова – Рібентропа», що став основоположним документом для поділу сфер інтересів двох країн.
Минуло трохи більше тижня – і цей план став реалізовуватися. Нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Трохи пізніше, 17 вересня, у війну проти Польщі вступив і СРСР. А вже 22 вересня переможці провели спільний парад у Бересті.
Після перемоги над Польщею союзники продовжували нарощувати підконтрольні собі території. Так, протягом 1940 – першої половини 1941 року Німеччина завоювала Данію, Норвегію, Люксембурґ, Бельгію, Нідерланди, Францію, Югославію та Грецію, а СРСР приєднав Естонію, Латвію та Литву, а також домігся територіальних поступок від Фінляндії та Румунії.
Та 22 червня 1941 року ці союзні відносини закінчилися. Почалася радянсько-німецька війна – найбільш масштабна і кривава складова Другої світової війни, небезпідставно названа у радянській історіографії Великою вітчизняною. Двічі вогняний вал війни прокотився через нашу землю, несучи жертви і руйнування. Тисячі наших земляків пройшли пекло тієї війни, беручи участь у боях на всіх фронтах.
Вже 23 червня німецькі літаки бомбардували аеродром, що у військовому містечку. У перші ж дні війни з Бориспільського району було мобілізовано понад 20 тисяч чоловік. Протягом червня-липня 1941 року на будівництво оборонних споруд навколо Києва під Борисполем, Броварами і в Голосіївському лісі було мобілізовано 15 тисяч чоловік. Для боротьби з шпигунами і диверсантами, парашутистами, а також для охорони заводів і фабрик створювалися винищувальні батальйони. У Борисполі такий батальйон налічував 75 чоловік.
У перші місяці війни очевидною була нездатність Червоної армії протистояти ворогу. Саме тоді німці здобули низку вражаючих перемог, головна серед них – знищення у вересні 1941 року величезних радянських сил у районі Києва. П'ять армій Південно-Західного фронту, 5-а, 37-а, 26-а, частини 38-ої, 21-ої армій опинилися в котлі і були знищені майже повністю. 650 тисяч радянських воїнів потрапили в полон. Лінія фронту була цілком зруйнована. Більшої за масштабами катастрофи історія воєн не знала. Це була справжня трагедія. У котлі загинули сотні тисяч воїнів.
Наказ залишити Київ був одержаний лише 18 вересня. Але не відразу змогли нацисти подолати опір відступаючих. Окремі формування Червоної армії при організованому відступі нав’язували загарбникам бої і цим самим затримували їхнє просування на схід, дозволючи евакуюватися якомога більшій кількості людей. Так,  Дніпровський загін моряків Пінської флотилії 20 вересня зайняв бойові позиції поблизу Борисполя. Після жорстоких боїв моряки разом з бійцями 4-ої дивізії військ НКВС невеликими групами з боями біля Баришівки. Гу-инець, Дівичок виходили з оточення і пробивалися до діючих частин Червоної армії.
У цей же час по дорозі з Києва до Борисполя рухався безкінечний потік людей і транспорту. В книжці І. Х. Баграмяна (заступник начальника штабу фронту) «Так починалася війна» читаємо: «Ранним утром 20 сентября... по дороге к нему (Борисполю) все еще двигался нескончаемый поток машин, подвод, беженцев с тачками, с котомками». І в той же день в місті вже точилися жорстокі бої.
Вже 23 вересня мешканці Борисполя відчули на собі нацистський окупаційний режим. Окупанти займалися звичними справами: створювали старостати, споруджували тюрми, ставили шибениці. У місті було споруджено три тюрми. На території парку та на базарній площі протягом усього часу окупації стояли шибениці. Почалися арешти та розстріли активістів. Перша група – 30 чоловік була розстріляна на території колгоспу ім. Кірова, пізніше розстріляли ще 120 чоловік.
На території аеродрому функціонував табір для військовополонених. На всіх, хто туди потрапив, чатували тяжкі випробування. Тисячі людей без даху над головою вмирали від голоду, холоду та хвороб. Зі спогадів українського письменника Олекси Десняка: «Привезли нас на Бориспільський аеродром. За колючим дротом були не тільки військові, багато тут було і цивільних. Всіх, мабуть, тисяч п'ять. Нестерпно пройшла в полоні перша доба. Ніхто з нас не отримав ні краплі води, ні шматочка хліба». У збірці «Про Олексу Десняка» наводяться і такі спогади письменника: «Били голодних людей жорстоко. Деякі полонені, навіть вхопивши шматок хліба, не могли його з'їсти. У них були вибиті зуби».
А ось для майже 500 солдатів з числа оборонців Києва доля була милостивою, й після бою під Артемівкою несподіваний порятунок прийшов від сільських жінок. Поранених на саморобних ношах, на ряднах переправили у Кучаків. Полеглих – понад 2850 солдатів та офіцерів – поховали в братській могилі біля Артемівки. У Кучакові створили «шпиталь». Бійців розміщували у школі, дитсадку, в хатах. Жінки самі ставали санітарами і медичними сестрами. Майже всіх поранених звели на ноги. Не одному, не десятьом врятували життя – сотням бійців, які згодом влилися в підрозділи Радянської армії.
Два роки Бориспіль перебув в окупації. Під час окупації гітлерівська адміністрація не ліквідувала колгоспи, вони діяли під контролем німців, називалися громадськими господарствами. У цей час було збудовано вузькоколійку, по ній возили цукор з Старинського цукрового заводу.
На початку лютого 1943 року розпочав свою діяльність партизанський загін, спочатку невеликою групою у п'ять чоловік. У квітні загін зріс до 30 чоловік. У травні бійці загону прийняли присягу, загін назвали ім. Щорса. Близько 30 чоловік з Борисполя та навколишніх сіл увійшло до загону. Першим командиром загону був Яременко, потім – ст. лейтенант Злоказов. Після загибелі Коротіна – Григорій Парфенович Овсієнко, колишній вчитель, який не раз рятував загін у скрутному становищі. Партизани діяли невеликими групами в придніпровських лісах біля Сошникова. На території Бориспільського району партизани нищили німецькі застави і гарнізони, чинили диверсійні акти, захоплювали ворожі автомашини, зав'язували бої з карателями.
Близько 14 каральних операцій провели нацисти проти партизанів. Всі вони закінчилися безуспішно. Тоді німці кинули на ліс великі військові сили, загін витіснили з лісу у болота, він опинився у дуже скрутному становищі. З оточення його вивів командир.
Зв'язковою в загоні була 16-річна Фрося Ворона. Вона передавала партизанам відомості про розташування ворожих гарнізонів. Загинула в липні 1943 року. У селі Старому на могилі дівчини встановлено обеліск. Про її життя розповідають художні твори, зокрема книга І. Кирія «Хай не падають зорі».
Перемога Червоної армії у Курській битві поклала початок масовому вигнанню гітлерівських загарбників з нашої землі. Після розгрому ворога під Курськом війська Центрального, Воронезького і Степового фронтів приступили до звільнення Лівобережної України. А у другій половині вересня підрозділи 40-ої та 38-ої армій Воронезького фронту (командувач М. Ватутін) вступили на територію Бориспільщини.
Відкочуючись на захід, окупанти намагалися здійснити свій злочинний план перетворення України на випалену пустелю. К. С. Москаленко, командувач 40-ою армією, згадував: «... ворог палив хліб, винищував худобу, намагався примусово вивезти населення для використання на оборонних рубежах за Дніпром. Необхідно було зірвати його плани, врятувати людей та матеріальні цінності від знищення». Тому, за наказом Ставки, терміни виходу до Дніпра постійно прискорювалися.
Бориспільський район разом із Броварами і Дарницею входив до «Дарницького плацдарму» – укріпленого району, який гітлерівці спорудили, намагаючись утримати свої позиції на підступах до Дніпра. Бориспіль перетворився на неприступну фортецю. І тому було вирішено брати місто не лобовою атакою, а зненацька з різних напрямків. Це завдання було доручено 136 дивізії (ком. І. І. Пузіков), яка входила до 38-ої армії. Передові частини цієї дивізії: 269 стрілецький полк підполковника Проценка, 358 полк підполковника Бортника, 249 полк підполковника Хроменка, окремий винищувальний протитанковий батальйон капітана Яковлева та інші визволяли місто від ворога. 269 полк обійшов Бориспіль з півночі, а 242 та 358 стрілецькі полки готували атаку на місто з півдня. Головне завдання полягало в тому, щоб продовжити (після звільнення Борисполя) наступ на Дарницю, організувати південніше неї вихід до Дніпра, випередити ворога, не дати йому вийти до переправ.
Зі спогадів І. І. Пузікова, командира 136-ої дивізії: «В ніч на 23 вересня 1943 року частини 136-ої дивізії у взаємодії з воїнами 50 стрілецького корпусу генерала Мартиросяна, який обійшов місто з півночі і також проривався до Дніпра, пішли в наступ на Бориспіль, увірвались на вулиці міста. Німці були приголомшені і після короткочасного бою ми захопили колишній військовий аеродром, багато зброї, чимало ворогів полонили».
Згадує начальник штабу 269 стрілецького полку підполковник Хижняк: «На 23 вересня 269 стрілецький полк виходить на рубіж Артемівка – Іванків і готується до боїв. Наступаючи на правому фланзі дивізії, на північно-східній околиці Борисполя, батальйони полку ввійшли у місто і, взаємодіючи з іншими полками дивізії, ... визволили місто від ворога, ... у боях за місто частинами дивізії була розгромлена 75-а піхотна дивізія фашистів. Противник, тікаючи в паніці, кинув гармати, склади з боєприпасами і продуктами харчування. Гарматна обслуга, якою командував старший сержант П. Маслов, підбила танк і бронетранспортер, знищила три кулеметні точки». Сам Маслов розповідає про той бій так: «На підступах до міста полки нашої і сусідньої дивізій вели бій цілий день. Лише надвечір 23 вересня просунулися до залізничного вокзалу і звільнили кілька кварталів. А бійці першого батальйону нашого полку тим часом зайняли аеропорт. Бориспіль опинився в на-півкільці, ворог у спішному порядку відступав з міста».
Страшну, жахливу картину побачили визволителі. Всюди були суцільні руїни і згарища. Ще 20 вересня спеціальні групи карателів запалили його. Місто горіло. З трьох тисяч будинків залишилося тільки 600. З семи шкіл вціліло три. Міський парк окупанти майже весь вирубали.
Визволивши від нацистських окупантів Бориспіль, бойові частини продовжили наступ. 269 полк зайняв позицію в районі села Гора, південніше, у Мартусівці, 242, а 358 – у Ревному. На рубежах цього укріпрайону велися бої понад три доби. Лише на четвертий день наші війська прорвали оборону і рушили вперед.
У визволенні Бориспільського району активну участь брали бійці партизанського загону ім. Щорса. 18 вересня штаб партизанського загону оголосив наказ: «До 22 вересня 1943 року старостам сіл і керівникам підприємств Бориспільського, Переяславського, Ржищівського районів перегнати худобу до лісу, а також переховувати людей від вивезення до Німеччини».
У цей день загін вийшов із лісу, захопив село Старе та Старинський цукровий завод. Групи загону зайняли оборону по лінії сіл Кийлів, Головурів, Старе, Сошників, Ковалин. їм активно допомагало місцеве населення. 19 вересня групи самооборони було створено у селах Рогозів, Єрківці, Дівички, Гусинці, Рудяків. Гітлерівці мали намір знищити Старинський цукровий завод, спалити село Старе. Німецьке командування направило спецкоманду, дві автомашини з вибухівкою. Чотири рази німецькі підривники намагалися проникнути на територію заводу, але щоразу партизани відбивали ці атаки. Після 21 вересня німці відступили.
З 18 до 22 вересня партизанський загін і групи самооборони захищали села. Від терору каральних загонів і від підпалів було врятовано села Старе, Сошників, Ковалин, Гусинці, Рудяків, Кальне, Кийлів, Головурів, Єрківці, Гречаники, Стовп'яги з усім населенням і худобою. Майже не постраждали села Любарці і Рогозів. Було збережено й торфопідприємство з усім обладнанням. 23 вересня в районі села Сошникова партизанський загін зустрівся з передовими частинами 40-ої армії.
Майже всі села району були визволені в період з 21 до 24 вересня, 28 вересня були визволені села Бортничі, Глибоке, Дударків, село Мала Олександрівка – 30 вересня.
Але ворог був ще сильним, попереду були довгі і важкі бої, попереду був Київ. З чоловічого боєздатного населення визволеного Бориспільського району доукомплектовувалися стрілецькі підрозділи для штурму Києва. Батальйони необмундированих і ненавчених бійців кидали в бій під безперервним вогнем артилерії та авіації ворога. Багато наших земляків полягло в цих боях за Київ.
На звільнених територіях почалося формування винищувальних батальйонів. Повістками Бориспільського райвійськкомату були викликані юнаки – допризовники 1926-1928 років народження. Після відбору та перевірки створили винищувальний батальйон, який підпорядковувався начальнику Бориспільського РВНКВС майору Савельєву, а оперативна група цього батальйону у складі 11 чоловік – оперуповноваженому ВКР «Смерш» військової частини, дислокованої в Борисполі, майору Петрову (базувалася частина у будинку школи № 2). До оперативної групи батальйону входили Л.  Білецький, А. Корніяка, І. Лисиця, В. Йова, В. Павленко, А. Ільїн, С. Ярмак, І. Сорока, М. Бистрий.
Міліції на той час у Бориспільському районі було близько 20 чоловік, тому на плечі юних воїнів ліг великий тягар роботи. Їм видавали зброю, яку вони постійно мали при собі. Бійці загону брали участь у боротьбі зі злочинними угрупованнями у Сошниківському лісі, у знешкодженні групи переодягнених у радянську форму озброєних бандитів, які, з'являючись у різних селах району, вимагали від голів колгоспів продукти харчування. Знищили банду, яка діяла в урочищі «Тростянець» Дарницького лісництва, біля станції Бортничі (бандити грабували потяги на магістралі Київ – Харків).
Завдяки активності батальйону у Борисполі було порівняно спокійно, значно зменшилася кількість пограбувань, не було вбивств. З бійців батальйону сформували загін мінерів, бо професійних мінерів не було. І ці підлітки брали участь у всіх заходах зі знешкодження та ліквідації вибухонебезпечних речовин. Роботи велися у Борисполі і майже у всіх селах району. Знешкоджено велику кількість снарядів у лісі під Кучаковом, багато зброї було виявлено та знешкоджено в Іванкові, Любарцях, Глибокому, Великій Олександрівці, Гнідині, Гусинцях та інших селах. Діяли бійці в справжніх бойових умовах, гинули, отримували важкі поранення. Підчас підривних робіт загинув Василь Чехівський, стали інвалідами Микола Кивало та Петро Гопкало, був поранений Іван Лисиця. Юні бійці з честю виконали свій обов'язок. Але тривалий час вони були забуті. Більше того, в архівах України немає документів, які могли б підтвердити участь підлітків у бойових діях, адже вся інформація знищувалася – тому, що за міжнародними нормами заборонялось залучати неповнолітніх до бойових дій. І лише 1993 року ці люди отримали статус учасників бойових дій.
За два роки окупації гітлерівці вбили 497 громадян, понад 5000 чоловік вивезли до Німеччини. Було зруйновано Книшове кладовище, місце вічного спочинку П. П. Чубинського. Метрів 30 землі з цього кладовища зчистили, вивезли на будівництво оборонних споруд. Після порядкування карателів і боїв за місто тут залишилася тільки п'ята частина будинків. Всюди були суцільні руїни і згарища. З семи шкіл вціліло три, міський парк німці майже весь вирубали. Понад вісім тисяч своїх солдат не дочекалася Бориспільщина з тієї війни, їхні імена занесено до «Книги пам’яті України».
За мужність і героїзм, виявлені в роки війни, восьмеро наших земляків були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Це бориспільці Юрій Головатий, Василь Шкіль, Рафаїл Павловський; Іван Кравченко з Гнідина, Іван Братусь з Рогозова, Микита Стасюк з Великої Стариці, Микола Прудкий з Дударкова та Іван Кудря з Салькова.
У страхітливому вогнищі війни народилися мільйони героїв, чиї подвиги стали легендою і вічно житимуть у народній пам'яті, житимуть у віках, викликатимуть захоплення і велику шану всіх наступних поколінь вільних і чесних людей світу.