Вітаю Вас Гість
Понеділок
23.10.2017
20:59

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
27.    Червоноармійська → Козерівка
Історична назва вулиці. Зараз – Червоноармійська. У документах XVIII ст. згадується вулиця Козерівська. Можна припустити, що це назви однієї вулиці. А суфікс –ськ у назві Козерівська свідчить про її давність. Легенда пов’язує назву вулиці з назвою тварини: безліч диких кіз водилося тут у давнину; кози, як розповідають, люблять пастися там, де мокре, грузьке, покрите соковитою травою місце поблизу озера чи річки. А таких місць тут було вдосталь.
Проте найімовірнішим здається виведення назви від прізвища чи прізвиська першопоселення – Козер, Козар. А це ймення, якщо воно справді існувало, викликає аналогію зі словом хозар, тож дозволяє припустити зв’язок прізвища з літописним племен хозарів (в літописах – козари), які з VI до X ст. жили на цих землях. І якщо першопоселенець мав прізвище Козар, то від нього утворилася назва місцевості, вже з дещо зміненою вимовою: Коза(е)р-ів-ка.

28.    Чубаря → Володимира Кочнєва
Кочнєв Володимир Григорович (1914 – 1945) – військовий льотчик, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу (1944). Народився в Читинській області в родині працівника залізниці. Закінчив семирічну школу ФЗН, працював на заводі слюсарем. Після навчання в аероклубі працював в льотній частині м. Хабаровська; навчався в льотному центрі м. Новосибірська (поч. 1942 року). З вересня того ж року – на фронті. Служив в військах авіації далекої дії, був заступником командира ескадрильї. Відзначився при виконанні важливих бойових завдань, здійснивши менше ніж за два роки 197 бойових вильотів  (в т. ч. 186 нічних) на бомбардування стратегічних об’єктів на фронті і в тилу  ворога. Удостоєний звання Героя Радянського Союзу 19 серпня 1944 року. Загинув 15 квітня 1945 року. В с. Великій Олександрівці, де поховано Героя, йому встановлено пам’ятник.

29.    Урицького → Дем’яна Кошмана
Кошман Дем’ян Максимович (1907 – 1967) – український культурний діяч, бандурист. Організатор і керівник капели бандуристів. Народився в Борисполі у селянській сім’ї. У 1921 році закінчив семирічну школу, потім педагогічні курси у Борисполі та підготовчі педагогічні курси в Києві «з правом вчителя початкових класів». Працював у Бориспільській с/ш №1, викладав музику, співи, організував учнівський шкільний хор. У 1934 році переходить на роботу до районного будинку культури, того ж року організовує капелу бандуристів, яку очолював протягом усіх років її діяльності. Одночасно працює у системі радіомовлення України та співає у державному українському народному хорі ім. Г. Вірьовки. Бере участь у народному театрі «Березіль», яким у той же час керував народний артист України, головний режисер театру драми і комедії Є. Митицький. Капела під керівництвом Д. М. Кошмана виступала на сценах Києва, Чернігова, Житомира, Москви. Все своє життя Д.М. Кошман присвятив служінню музиці, пропаганді української народної пісні, української культури. Помер у 1967 році. Похований у Борисполі.

30.    Комінтерну → Пантелеймона Куліша
Кулі́ш Пантелеймо́н Олекса́ндрович (1819 – 1897) – український письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису. Народився у містечку Воронежі (зараз Сумщина). Навчався у Новгород-Сіверській гімназії. Був слухачем лекцій у Київському університеті, у той же час почав писати оповідання російською мовою. Працював викладачем у Луцьку та Петербурзі. Як члена Кирило-Мефодіївського товариства, Куліша було заарештовано та допитано, однак довести пряму причетність його до діяльності організації жандармерія не змогла. Попри це, його було спочатку ув’язнено на два місяці, а потім заслано в Тулу. Після повернення до Петербурга продовжував творити. Так, він видав двотомник «Записки о Южной Руси», написаний кулішівкою – самостійно придуманим фонетичним правописом української мови, а також «Чорна Рада» - перший історичний роман українською мовою. Дбав про історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'явилися вони 1861 року в «Основі». Сторінки цього журналу заповнювали і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим. Після Валуєвського циркуляра та емського указу остаточно розчарувався у москвофільських ідеях та полишив державну службу, оселився на хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 року.

31.    Красіна → Лихоносівка
Історична назва вулиці. Зараз – Красіна. Якщо згадати, що суфікс –ів у назвах чітко вказує на власника, закріплює його за місцем поселення, тоді згодилося б таке пояснення: очевидно, назва Лихоносівка походить від прізвища (прізвиська) першопоселення Лихоноса. Виявити таке прізвище у Борисполі в наш час нам не вдалося, а от документи XVII ст. надають нам цікаву інформацію: «Остап Ковтун продав дві ниви Філону Єрченку: одна за Горобіївкою, у Острова, друга – у хутора Грицька Лихоносого, зворотами на Логвинову ниву.» (Акт 1638 р., за війта Яцюти).

32.    Патріса Лумумби → Василя Лукашевича
Лукашевич Василь Лукич (1783 – 1866) – український громадський та політичний діяч. Народився в Борисполі. Походив з козацько-старшинського роду. Навчався у Петербурзькому Пажеському корпусі (1798 – 1803 рр.) Служив у колегії іноземних справ (1803 – 1805) на посаді перекладача, згодом – у міністерстві внутрішніх справ (1805 – 1808). Вийшовши у відставку, повернувся в Україну і оселився у своєму маєтку у Борисполі. Був він заможним дворянином, мав чималі земельні володіння. протягом шести строків обрання (1809 – 1825) був повітовим маршалком Переяславського повіту. У роки війни з Наполеоном брав активну участь в формуванні в повіті народного ополчення. За влаштування власним коштом великого лазарету, створення училища для дітей-сиріт В. Лукашевича було нагороджено Орденом Володимира ІV ступеня. Активна життєва позиція, політичні переконання призводять до того, що В. Лукашевич стає учасником таємних товариств і 1818 року вступає до «Союзу благоденства» і тоді ж – до масонської ложі «Любов до істини». 1826 року його заарештовують і ув’язнюють у Петропавлівській фортеці за звинуваченням у зв’язках з членами таємних товариств, які «помишляли» про незалежність Малоросії. Але  він не зазнав тортур багатолітнього ув’язнення, що випали на долю декабристів. За недостатністю доказів звинувачення знімають, В. Лукашевича відряджають до Борисполя (під нагляд Малоросійського губернатора, що тривав до кінця життя «невиїзного» предводителя дворянства). Помер В. Лукашевич у 1866 році. Похований був на Книшовому кладовищі.

33.    Пархоменка → Бориса Мамайсура
Мамайсур Борис Сергійович (1938 – 2003) – український поет. Народився 1938 року у селі Сенькові Куп’янського району   на Харківщині. Дитинство минуло на Київщині у селі Воронькові Бориспільського району. Після закінчення школи працював на різних роботах: вантажником, муляром, кореспондентом районної газети. На роки навчання у Харківському бібліотечному інституті (1958-1962) припадає захоплення поезією, знайомство з Борисом Чичибабіним,участь у його літературних  «середах». Тоді ж почав писати вірші. Кілька з них увійшло до збірки «Щасливої дороги» (збірка віршів поетів-початківців, що не мали власних виданих книжок, 1962). У 1963 році вийшла перша збірка Бориса Михайловича «Чи буде шторм?», у яку увійшло 23 вірші. І хоч більшість віршів мали переважно агітаційні мотиви, була в них зворушлива чистота, щирість, ліризм. Підтримуючи літературні спроби молодого поета, схвально відгукнувся про творчість  Бориса Мамайсура Максим Рильський. Кілька віршів увійшли до чеської антології молодої поезії. А потім була багаторічна мовчанка. І лише через 35 років після виходу першої збірки побачила світ нова збірка Бориса Мамайсура «Другий початок» (1998 р.). З 1985 року жив у м. Хмельницькому, де і помер у 2003.

34.    Горького → Володимира Момота
Момот Володимир Миколайович (1974 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), прапорщик Збройних Сил України. Уродженець м. Борисполя. На військовій службі – з  1992 року. У 1994 році закінчив школу прапорщиків. З 1999 по 2004 рік працював старшим механіком у 15-й окремій бригаді транспортної авіації «Блакитна стежа», потім техніком, старшим повітряним радистом військової частини А2215. Загинув 6 червня 2014, будучи членом екіпажу транспортного літака Ан-30Б, який здійснював спостережний політ у зоні бойових дій та був збитий бойовиками над Слов'янськом. Літак почав падати в напрямі житлових кварталів Слов'янська, пілоти ціною власного життя скерували його за межі міста. Володимир Момот похований у Борисполі на території Книшового меморіального паркового комплексу. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

35.    Олександра Невського → Северина Наливайка
Северин Наливайко (р. н. невідомий – 1597) - український військовий діяч, козацький ватажок. Один з керівників повстання 1594–1596 років в Речі Посполитій. Життєвий шлях до 1594 року маловідомий. Деякий час жив в Острозі, ймовірно служив там у війську князя Костянтина Острозького. Брав участь у придушенні повстання Косинського. З 1593 року організував козацькі загін для захисту від татар. Здійснив кілька походів на Волощину (васальне володіння османів), де чинив спустошення, що на деякий час спричинило до розриву стосунків молдавського господаря з Туреччиною. У липні 1594 року  закликав запорожців виступити проти шляхетського панування в Україні. Вже у жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь, а наступного року – білоруські землі.  Козацьке військо, яке нараховувало 12 тисяч чоловік, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк, Слуцьк, Могилів та інші міста. У грудні 1595 р. уряд Речі Посполитої кинув на придушення повстання військові сили під командуванням польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Наливайко з невеликим загоном (1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви, де об’єднані козацькі загони розбили передові підрозділи польського війська. Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами польського війська. Майже два тижні (з 25 травня) героїчно оборонялися козаки. Але частина старшини 7 червня 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам, після чого ті розбили вщент табір повстанців. Після нелюдських тортур ватажків повстання, у тому числі й С. Наливайка, було страчено у Варшаві 11 квітня 1597 року.

36.    Радгоспна → Сергія Оврашка
Оврашко Сергій Миколайович, позивний «Динаміт» (1976 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), боєць 24 батальйону територіальної оборони «Айдар». Народився в м. Кам’янці-Подільському. Здобув вищу освіту у НТУУ «КПІ» («Військовий інститут телекомунікацій та інформатизації»). Деякий час навчався у Академії Прикордонних Військ. Був підприємцем (будівельний бізнес), проживав у Борисполі. Брав активну участь у Революції Гідності, неодноразово був поранений та контужений при обороні Майдану. Після початку війни продав фірму у Києві, за виручені гроші допоміг у створенні батальйону «Золоті ворота», закупив військове спорядження для батальйону «Айдар». Пізніше пішов добровольцем в «Айдар». Група розвідників під керівництвом Динаміта постійно проводила ризиковані операції, часто балансуючи між життям і смертю. Був тяжко поранений. Не долікувавшись у столичному госпіталі, повернувся на фронт. Спочатку за станом здоров’я міг тільки навчати молодих бійців, потім, вживаючи знеболювальне, водив групу в рейди. Загинув у ніч на 19 грудня 2014 року в районі населеного пункту Старий Айдар, коли його група потрапила в засідку під час виконання бойового завдання. Нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

37.    Калініна → Віри  Онацької
Онацька Віра Дем’янівна (1893 – 1968) – українська актриса, громадська діячка, режисер. Народилася у Києві в родині вчителів. Закінчила жіночу гімназію з золотою медаллю, отримала фах вчителя молодших класів. Деякий час була актрисою «Молодого театру», заснованого Лесем Курбасом. Після 1910 року разом із чоловіком Андрієм Матвійовичем Полонським переїздить до Борисполя. Полонський, теж педагог, працював вчителем природознавства. Віра Дем’янівна та Андрій Матвійович стали засновниками у Борисполі агітаційної студії-театру – своєрідного прообразу теперішніх народних театрів. Створювалися ці майстерні з ініціативи Леся Курбаса, який завжди мріяв наблизити театральне мистецтво до трудящих мас. 7 жовтня 1923 року було відкрито 5-ту агітаційну майстерню мистецького об’єднання «Березіль». Керівником її стала Віра Дем’янівна Онацька, а заступником – Андрій Матвійович Полянський, трохи пізніше він заснував перший  у Борисполі ляльковий театр. Як зазначала сама В. Онацька, майстерня мала за мету просвітницьку роботу серед селянства. Студія проіснувала лише рік, після її закриття В. Онацька працювала керівником драмгуртка при Бориспільському районному будинку культури.
У 1929-30 рр. В. Онацьку разом з чоловіком заарештовують, відпускають, знову заарештовують. У 1933-34 рр. родина переїздить до Києва, де помирає Андрій Матвійович. У 1941 році Віру Дем’янівну знову заарештовують і висилають на поселення. До Борисполя вона повернулась вже після війни. Померла В. Онацька у 1968 році, похована на Рогозівському кладовищі в м. Борисполі.

38.    Панфілова → Симона Петлюри
Петлюра Симон Васильович (1879 – 1926) - український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил, Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), Голова Директорії УНР (9 травня 1919 — 10 листопада 1920). Народився в передмісті Полтави. Навчався у церковнопарафіяльній школі, Полтавській духовній семінарії. Під час навчання розпочав громадську діяльність, через що щодо нього з однодумцями було порушено кримінальну справу. Тому 23-річний Петлюра змушений був на деякий час виїхати на Кубань, а через два роки – до Львова (Австро-Угорщина). Там, будучи членом Революційної Української партії, редагував партійний часопис, співпрацював з іншими виданнями. З 1905 року повернувся до Російської імперії, жив і працював у Києві, Петербурзі, Москві, продовжував політичну і журналістську діяльність. У роки І світової війни переїхав до Мінська – бази штабу Західного фронту. Був службовцем Всеросійського Союзу земств – організації, що допомагала армії і біженцям. Там же, у Мінську, після Лютневої революції організував український з’їзд фронту, був делегований на І Всеукраїнський військовий з’їзд, де його обрали до складу Українського Генерального Військового Комітету, згодом очолив його. Водночас увійшов до складу Центральної Ради. Головним завданням С. Петлюри як військового діяча була українізація армії. Працюючи над створенням української армії, зустрів спротив частини членів УЦР — зокрема вкрай пацифістську позицію займав Винниченко. Під час першої більшовицько-української війни (грудень 1917 – березень 1918) завадив спробам більшовиків здійснити переворот у Києві, чим довів, що лише він з усього керівництва УНР був здатен на рішучі дії. Натомість В. Винниченко назвав С. Петлюру головним винуватцем конфлікту з більшовицькою Росією і добився його відставки за «перевищення повноважень».  На початку січня 1918 Петлюра очолив Гайдамацький Кіш Слобідської України. Бойове хрещення формації відбулося на Полтавщині в боях за Гребінку. Згодом ГКСУ, взяв активну участь у придушенні січневого більшовицького заколоту. С. Петлюра особисто керував штурмом «Арсеналу» та боями за Київ. Гайдамаки першими увійшли до міста, після звільнення столиці від більшовиків, влаштувавши 1 березня дефіляду на честь перемоги. Однак через політичні протиріччя Петлюра у березні змушений був подати у відставку. У роки Гетьманату перебував в опозиції до чинного режиму, займався культурно-просвітницькими справами — організував упорядкування могили Т. Шевченка і Чернечої гори у Каневі. У листопаді став членом антигетьманської Директорії, яка у грудні здійснила державний переворот. У Директорії Петлюра відповідав за міністерства військових та морських справ, а також мистецтва і народного здоров'я.  9 травня обраний Головою Директорії, отримавши практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ. Брав участь в організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір, що, з одного боку, забезпечило допомогу поляків у звільненні України від більшовиків, з іншого – було зрадою українців на західних землях, які опинилися поза українським кордоном, у Польщі. З листопада 1920 року Симон Петлюра в еміграції (Польща, Австрія, Угорщина, Швейцарія, Франція), де продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Був убитий у 1926 році в Парижі агентом НКВС під приводом помсти за єврейські погроми в Україні у 1919 – 1920 рр. (хоча сам Петлюра був проти погромів, просто не всі українські війська були йому підконтрольні). Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

39.    Фрунзе → Сергія Пилипенка
Пилипенко Сергій Володимирович  (1891 – 1934) – український письменник (псевдоніми Сергій Сліпий, Плугатар, Книгочій, Слухач та ін.), літературний критик, громадський діяч.  Народився у Києві у сім’ї вчителя. 1909 року закінчив Першу київську гімназію. Після цього  вступив на історичний факультет Київського університету (відділ славістики). 1912 року за революційну діяльність Сергія Пилипенка відрахували з університету та вислали з Києва без права в'їзду в університетські міста. До Першої світової війни вчителював у Броварах. Улітку 1914 року Пилипенка призвали в російську армію і відправили на фронт. Там він пройшов шлях від рядового до капітана, здобув усі бойові офіцерські нагороди, був тричі поранений і двічі контужений. Після демобілізації повернувся до Києва, де став редактором газети «Народна воля». Брав участь в організації повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, за що три місяці відсидів у в'язниці. Деякий час викладав історію, літературу, логік і психологію у Бориспільській гімназії ім. Павла Чубинського. Після окупації України більшовиками продовжував займатися журналістською діяльністю – переважно як редактор партійних і радянських газет. Від 1922 року був головою створеної ним спілки селянських письменників «Плуг» і був редактором її видань, зокрема журналу «Плужанин».  1923 року виступив з ініціативою переведення української абетки на латинське письмо. Наприкінці 1920-х років був директором Інституту літератури імені Тараса Шенченка і згуртував там коло себе групу молодих дослідників літератури, здебільшого членів «Плугу». Видав 30 книжок оповідань і байок. Серед них збірки оповідань «Скалки життя» (1925), «Кара», «Під Черніговом» (1927), збірки байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933), «Байки та оповідання» (1936). Був автором низки літературно-критичних статей. За  «спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів» Сергія Пилипенка було заарештовано та розстріляно у березні 1934 року. Реабілітований у 1957 році.

40.    Щорса → Павла Полуботка
Павло́ Полубо́ток (бл.1660 – 1724) – український військовий та політичний діяч. Полковник чернігівський, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722-1724).  Народився під Черніговом. Навчався у Києво-Могилянській академії. Після закінчення навчання – у війську Запорозькому як представник нижчих титулів козацької старшини. 1705 року затверджений Мазепою на посаді полковника. У ході Північної війни не підтримав виступ Мазепи на боці Карла ХІІ.  У 1708 році отримав від Петра І Любеч з околицями, ряд сіл з володінь Івана Мазепи та Пилипа Орлика. До початку 1720-х років він став один з найбільших магнатів Гетьманщини. Полуботок цікавився історією і упорядкував котротку «Кроніку», що охоплювала події в Україні протягом 1452–1715 років. У 1722 році обраний наказним гетьманом, однак гетьманські повноваження не були повністю затверджені - Петро I велів керувати Гетьманщиною полковнику Полуботку спільно з генеральною старшиною, а через рік частину повноважень гетьмана було передано Малоросійській колегії, через що мав з нею протистояння. Автор судової реформи у Гетьманщині. Організовував клопотання до Сенату з вимогою ліквідувати фінансове підпорядкування Малоросійській колегії та скасовувати інші її розпорядження. У травні 1723 року заарештований та ув’язнених за антиросійську діяльність. Помер від хвороби у камері. Похований у Петербурзі.

41.    Димітрова → Івана Пулюя
Пулюй Іван Павлович (1845 – 1918) – український та австро-угорський фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач Біблії. Доцент Віденського університету. Професор Вищої технічної школи в Празі, ректор першого в Європі електротехнічного факультету. Доктор Страсбурзького університету. Державний радник з електротехніки Чехії і Моравії. Член Наукового товариства імені Шевченка. Першим зробив знімок кісток руки доньки із використанням X-променів, які через 12 років були запатентовані як «рентгенівські». Народився у Гримайлові на Тернопільщині. Навчався у місцевій початковій школі, Тернопільської гімназії, вступив на теологічний факультет Віденського університету, який закінчив з відзнакою. Пізніше вступив на фізико-математичне відділення філософського факультету того ж університету, де навчався до 1872 року. 1872 року склав іспити для праці гімназіальним вчителем (математика, фізика). Водночас займався дослідами у професора Ланґе (фізичний інститут). Був доцентом Віденського університету. У 1875 – як стипендіат австрійського Міністерства освіти (800 золотих ринських) підвищував свої професійні знання під керівництвом професора Августа Кундта в Страсбурзькому університеті. Тут познайомився з Вільгельмом Рентгеном, ім'ям якого будуть названі промені, відкриті Пулюєм. А разом з Ніколою Теслою Пулюй вивчав електричний струм у вакуумі. 1876 –  захистив докторську дисертацію «Залежність внутрішнього тертя газів від температури», у якій опублікував результати досліджень температурної залежності в'язкості газів, за що здобув ступінь доктора натурфілософії Страсбурзького університету. У 1884 Міністерство освіти Австро-Угорщини запропонувало Івану Пулюю як професорові експериментальної і технічної фізики очолити кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (нині Чеський технічний університет). Тут він запровадив курс електротехніки і довірену йому кафедру 1903 року перетворив на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки. У 1888–1889 був ректором цієї школи, створену ним кафедру очолював протягом 32 років (до виходу на пенсію у 1916). У 1916 році йому було запропоновано посаду міністра освіти Австрії, від якої він відмовився за станом здоров'я. Іван Пулюй завжди пам'ятав про свою приналежність до українського народу і ніколи не ганьбився цим. Навпаки — називав Україну «перлиною Європи» та вірив у її незалежність. Разом з Іваном Горбачевським організував товариство «Українська громада» в Празі, створив фонд допомоги студентам. Помер і похований у Празі.

42.    Суворова → Рогозівський Шлях
Історична назва вулиці. Зараз – Суворова. Назва «Рогозівський Шлях» - досить прозора і вказує на розташування вулиці у просторі. Адже вона простягається у напрямку села Рогозова. «Частина вулиць носить назву за напрямком – Іванківський Шлях, Київський Шлях, Рогозівський Шлях», - пише А. С. Шульга.

43.    Ленінградська → Соборна
Поняття «соборність» означає, що всі етнічні землі якогось народу зібрані разом в одній державі. І для українського народу це питання дуже актуальне. Століттями українці не мали власної державності і були розділені кордонами різних держав. Події Української революції 1917 – 1921 роках призвели до появи на політичній мапі світу двох незалежних українських держав – Української Народної Республіки та Західно-Української Республіки. Враховуючи одвічне прагнення українців до єдності, 22 січня 1919 року, у першу річниця з дня проголошення незалежності України ці держави офіційно об’єдналися в одну. Акт Злуки мав радше символічне значення, адже через тогочасну складну геополітичну ситуацію ні незалежності, ні соборності відстояти не вдалося, але він засвідчив – духовно українці єдині, скільки би кордонів їх не розділяло, ідея їх роз’єднати не має шансів на втілення. День 22 січня в нашому календарі – День Соборності України – має значення і нині, після відновлення незалежності України в 1991 році. Тисячі, мільйони українців залишилися поза кордонами сучасної Української держави, і частина їх вже втратила свою національну ідентичність і продовжує її втрачати. Частина українців зараз перебувають під ворожою окупацією, частина з них різними методами продовжує боротьбу за відновлення суверенітету України над своїми землями, частина, на жаль, піддалася впливу ворожої пропаганди. Завдання народу і держави нині – домагатися того, щоб українці за кордоном і під окупацією залишалися українцями. Необхідно подолати сум’яття в душах, що його сіють ті, для кого існування незалежної соборної держави – є небажаним.

44.    Ватутіна → Старокиївська
Історична назва вулиці. Зараз – Ватутіна. Це одна з найстаріших вулиць у Борисполі. Етимологія назви досить прозора. Вулиця дістала її за своє найголовнішою ознакою (призначенням) – сполучала Бориспіль з м. Києвом. У документах XVIIІ ст. згадується вулиця Київська за Київською брамою, ймовірно, йдеться саме про вулицю Старокиївську. Слово це двоосновне, в обох його частинах – свідчення історичного минулого. І перша частина старо-, і суфікс –ськ у другій (дуже давній, на думку дослідників) – достатнє свідчення давності цієї назви. А. С. Шульга засвідчує: «Чи відомо Вам, чого сучасна вулиця Ватутіна колись носила назву Старокиївська? До революції мимо маєтку Трепова ніхто не мав право ні проїхати, ні пройти. Тож і дороги тут (в сучасному розумінні) не було. Доїхавши до початку парку, візниця повертав наліво і об’їздив маєток, долаючи чималий круг. Вже після революції була зроблена пряма шосейна дорога Київ. Шлях, а та об’їзна вулиця стала називатися Старокиївською.».

45.    Комсомольська → Георгія Тороповського
Тороповський Георгій Валерійович (1996 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), боєць 40 батальйону територіальної оборони «Кривбас». Народився в м. Борисполі. З 10 років займався у Бориспільському військово-патріотичному клубі «Ратоборець», мав чорний пояс із Тхеквондо. Жору, як його всі називали, виховувала мама, коли хлопець навчався у 8-му класі, вони переїхали до столиці. Навчався в авіаційному технікумі, займався дигерством. Був активним учасником Революції Гідності (боєць 31-ї сотні Самооборони Майдану). Виводив поранених та контужених до Михайлівського собору, тоді й сам отримав контузію. У травні й червні він активно збирав допомогу, медикаменти й відвозив на схід. Наприкінці червня відправився добровольцем на схід, приховавши свій вік, йому тоді було лише 17 років. Брав участь у бойових діях під Іловайськом, Савур-Могилою, Амвросіївкою. Нагороджений медаллю 40-го батальйону «Мужність. Честь. Закон». Загинув 17 вересня 2014 року дорогою до Дніпропетровська за нез’ясованих обставин (найімовірніше, на нього було скоєно напад – за його голову ворог призначив винагороду, тіло знайшли на коліях неподалік Дніпропетровська). Похований у Борисполі на Рогозівському кладовищі (територія почесних поховань).

46.    Героїв Революції → Тараса Трясила
Тарас Федорович (січове ім’я Тарас Трясило) – козацький отаман кримського походження, керівник антиурядового повстання 1630 року. Вперше згадується у документах королівського суду 1617 року під іменем татарина з Криму Усана або Хасана. Під час московської кампанії 1618 року прийняв хрещення й ім'я Тарас Федорович. Під час Тридцятирічної Війни командував загонами козаків-найманців на австро-угорській службі. У березні 1630 року очолив  козацьке повстання проти уряду Речі Посполитої. У ході повстання були спалені володіння магнатів Жолкевських – Бориспіль і навколишні села. У боях під Корсунем і під Переяславом повстанці розбили польське військо і в червні примусили польського гетьмана С. Конєцпольського підписати компромісну угоду в Переяславі. Незадоволений угодою, Федорович, позбавлений гетьманства, відійшов з незадоволеними козаками на Запорізьку Січ, де робив спроби підняти нове повстання. У козацьких літописах говориться, що Федорович помер через дев'ять років після повстання, тобто близько 1639 р.

47.    Будьонного → Івана Черпака
Іван Черпак (Штурба) – сотник Вороньківської сотні Переяславського полку Армії УНР. Народився у Воронькові у заможній козацькій сім’ї. Закінчив церковно-парафіяльну школу, багато часу приділяв самоосвіті. У ході більшовицьких воєн створив у Воронькові загін з метою боротьби з більшовизмом. З організацією Симоном Петлюрою Армії УНР на базі загону утворилась Вороньківська сотня, куди увійшли вихідці з Воронькова, Іванкова, Борисполя, Процева, Рогозова, Гусинців, Рудякова, Кийлова та ін. На початку лютого сотня під проводом Івана Черпака отримала наказ зупинити наступ більшовиків, що їхали залізницею з Харкова до Києва. Коли козаки дісталися мосту через річку Трубіж, де мали проїжджати більшовицькі війська, вони розібрали залізничну колію, заклали вибухівку та організували засідку. Тут до них  долучилися добровольці з Баришівської сотні. Козакам не вдалося пустити більшовицький бронепоїзд під укіс, оскільки засідку було викрито. 4 лютого 1919 року розпочався кривавий дводенний бій сотні, озброєної лише гвинтівками, з озброєними до зубів більшовицькими військами. Зазнавши значних втрат – 70 бійців, майже половини загону – козаки змушені були відступити. Та часу, на який козаки затримали окупантів, виявилося достатньо для евакуації українських урядових установ з Києва. Таким чином, бійці під командуванням Івана Черпака повторили подвиг Героїв Крут. Іван Черпак деяких час після бою переховувався. Після обіцянок червоних не карати учасників бою на Трубежі вийшов з підпілля. Однак обіцянки більшовицькі окупанти не дотримали – при перевезенні до Борисполя Черпака розстріляли.

48.    Примакова → Василя Швеця
Швець Василь Степанович (1918 - 1993) — поет, письменник. Народився в Іванкові на Бориспільщині. Закінчив сільську школу, Київський пед. ін-т (1941). Пройшов війну від початку до кінця. На фронті зрозумів, що поезія — це те, без чого він не може жити. У перепочинку між боями у свій записник записував поетичні рядки. 1945 р. вийшла його перша збірка «Добрий ранок, Україно!«. Невдовзі з-під його талановитого пера вийшли книжки «Лірика«, «Світанки«, «Схід сонця«, «Вірні друзі«, «Гірські потоки«, «Зелена рута«, «Багнет у землю«, «Кроки і роки«, «Прилітайте гулі«, «Мелень«, «Живе намисто«, «Віднайдений зошит«, «Гостинці«, твори у двох томах, «Сподівання«, «Листи в окопи»  (повість у новелах). Лауреат премій ім. В. Сосюри (1982), премії ім. П. Тичини «Чуття єдиної родини»  (1988). Член Спілки письменників України з 1944 р. Помер у 1993 році в Києві.

49.    Орджонікідже → Шолом-Алейхема
Рабинович Шолом Нахумович (Шолом-Алейхем) — єврейський письменник. Народився 2 березня 1859 р. в містечку Воронькові, де і пройшли його дитячі роки пройшли у Воронькові (тут його  батько мав лавку). Писав мовами ідиш та російською. Майбутній письменник ходив навколишніми селами, збирав народні пісні, бувальщини. Коли померла від сухот мати і невдовзі в домі з'явилася мачуха — владна, сувора, зла жінка, з її вуст на всіх у сім'ї сипалися лайки, прокляття, дошкульні образи. Все почуте від мачухи записував у товстий зошит, що став своєрідним «словником»  лайок і прокльонів мачухи. Через багато років у автобіографічному романі «З ярмарку»  жартома писав, що той «словник, був його першим твором«. До 1905 р. жив в Україні, потім виїхав за кордон. Друкуватися почав 1879 р. Перші твори — повість «Два камені«, оповідання «Вибори»  (1883). У творах подано описи укр. природи, використано укр. лексику, фольклор. У романі «В бурю», повісті «Тев'є—молочник», оповіданні «Великдень на селі»  та ін. створив образи українських трудівників. Помер 13 травня 1916 р. в Нью-Йорку.

50.    Московська → Професора Андрія Шульги
Шульга Андрій Онуфрійович – вчений-педагог, професор оториноларингології,  лектор, автор більше 100 наукових праць. Народився 12.12.1889 року в м. Борисполі в родині козака і селянки. 1915 року з відзнакою закінчив Бориспільське вище початкове училище, потім Лубенську, Полтавської губернії, вчительську семінарію. У 1919-1921 роках працював народним вчителем у рідному місті. З 1926 року, закінчивши медичний факультет Київського університету, працював в Чернігівській окрузі, тоді ж   розпочав наукову діяльність. Наприкінці 20-х років у місті Красний Луч на Луганщині відкриває  лор-кабінет, стаціонар, одночасно навчається в Ленінградському інституті вдосконалення лікарів, бере участь у наукових конференціях як засновник нових методів лікування лор-органів. У 1937-му році кандидат медичних наук А.О.Шульга отримує запрошення на роботу до Дніпропетровського інституту вдосконалення лікарів, де вже в 1940  році стає доцентом кафедри оториноларингології. 23 червня 1941 року його мобілізовано  до лав    Радянської Армії, призначено начальником Лор-відділення 385 евакуаційного   Дніпропетровського  військового госпіталю. У 1943-му році захистив докторську дисертацію, а після демобілізації у 1945 році отримав посаду  зав. Кафедрою Чкаловського (Оренбурзького) медичного інституту, де заснував клініку хвороб вуха-горла-носу. 1946 року  присвоєно звання професора. А. О. Шульга – організатор, засновник і незмінний керівник  Оренбурзького відділу РНТЛО, до 1977 року був членом Правління ВНТЛО, членом редакційної ради журналу «Вестник оториноларингологии», рецензентом ВАК СРСР. Помер 14.03. 1977 року. Похований в Оренбурзі.

51.    Ленінського Комсомолу → Федора Яновського
Яновський Федір Петрович – священик, дослідник історії рідного краю, один з перших збирачів археологічних колекцій на Бориспільщині. Уродженець села Вишеньок, жив  і працював у рідному селі (друга половина ХІХ ст.). Захоплення історією спонукало його до пошукової роботи. Він проводив значні за обсягами обстеження території поблизу Вишеньок та Гнідина, що дало можливість зібрати значну групу предметів, виготовлених з каменю