Вітаю Вас Гість
Середа
23.08.2017
06:07

ми у соцмережах

Меню сайту
Борисполю - 1000
Декомунізація
календар
«  Серпень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Пошук
ПАРТНЕРИ
Архів записів
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Приєднуйся
Діалог з владою
  Запрошуємо до бібліотеки

для спілкування з міським головою

Щосереди з 10.00 до 12.00 громадяни міста
можуть звертатися до Бориспільського
міського голови за допомогою Skype.

Адреса бібліотеки:
м. Бориспіль
вул. Червоноармійська,6
тел.6-10-24
  1. Зої Космодем’янської Павла Алеппського
Алеппський Павло (Халебський Павло, араб. Бульос аль Халябі ібн аз Заїма аль Халябі; бл. 1627 – 1669) – архідиякон, мандрівник, письменник. Син Антіохйського патріарха Макарія. Народився в м.Халебі (Алеппо) в Сирії. Подорожував разом з батьком з Дамаска через Анатолію, Стамбул, Констанцу до Московского царства. Протягом 1654-1656 років П.А. разом з батьком двічі побував в Україні. Автор твору «Подорож патріарха Макарія», який містить цінний матеріал про тогочасне політичне становище України, культуру, звичаї і побут українського народу в середині 17 ст., зокрема щодо Борисполя: «Прибули у торгове містечко з цитаделлю, на ім’я Бориспіль...».
 
  1. Комуністична Данила Амеліна
Амелін Данило Павлович – краєзнавець. Одним із перших у післявоєнні роки  (1955 р.) почав досліджувати історію Бориспільського краю. Спонукав до цього колишнього військового-фронтовика не показний, а істинний патріотизм, бажання у найменшій справі докопатися до істини, пізнати історію. Саме з його ініціативи Бориспільський партійний комітет (1962-1963 рр.) прийняв спеціальну постанову про написання історії Бориспільського району і затвердив редколегію у складі 20 чоловік, яку й очолив Д. Амелін. Зібравши достоту даних, Данило Павлович опублікував серію статей про села району в газеті «Соціалістичні лани». Майже весь зібраний ним матеріал Д. Амелін передав у 1972 році до бориспільської бібліотеки, будучи вже тяжко хворим. Архів краєзнавця містив картотеку, 8 зошитів з нотатками, папка з фото та опубліковані матеріали з історії міста Борисполя.
 
  1. Степана Разіна Байди-Вишневецького
Дмитро Іванович «Байда» Вишневецький – український шляхтич, козацький ватажок, гетьман. Близько 1550 року король Сиґізмунд II Авґуст призначив Дмитра Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. Від цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Осередком планів та амбіцій Дмитра стала закладена на пониззі Дніпра фортеця. Її він почав будувати власним коштом 1553 року на острові Мала Хортиця. Саме з цією фортецею та іменем Вишневецького частиною дослідників пов’язується поява першої Запорозької Січі.
 
  1. Мануїльського Бандуристів
Бандура – український народний струнно-щипковий музичний інструмент. У у Борисполі відома капела бандуристів, що діяла при Будинку культури із середини 1920-х років. Керував капелою справжній ентузіаст цієї справи Дем'ян Максимович Кошман. Першими учасниками колективу були вчителі та службовці; К. Конопліч, М. Клещенко, С Шараєвський, С. Яцюта. Це були талановиті, музично обдаровані люди. Перші виступи капели відбувалися в місцевому клубі і селах Потім почали концертувати і в інших містах і селах Київщини, Полтавщини. Пізніше до колективу приєдналися Я. Басанець, Р. Ошумок, М. Щеголь, В. Жупиця, Ф. Лисиця, І. Краснопір та інші. Наприкінці 20-х років капела припинила своє існування. Новий етап творчого життя колективу місцевих бандуристів почався з осені 1932 року. Дуже швидко слава капели відродилася. 1935 року капела бориспільських бандуристів виступила на обласній олімпіаді художньої самодіяльності, де завоювала перше місце. Призове місце колектив зайняв і на республіканській олімпіаді, був нагороджений грамотою Комітету в справах мистецтв України. 1936 року капела брала участь у Першому всесоюзному радіофестивалі, отримала перше місце серед вокально-інструментальних колективів і була премійована творчою поїздкою до Москви, де виступала у Колонному залі Будинку спілок, у Великому залі консерваторії, у палацах культури. Значна частина бандуристів, які стали професійними музикантами, була репресована у другій половині 30-х років.
 
  1. Артема Лікаря Бахницького
Станіслав Антонович Бахницький – бориспільський земський лікар, громадський діяч, який був одним із тих діячів, яка несли в народ ідеї національного відродження. Він започаткував у містечку народні читання, де знайомих своїх земляків з рідною літературою, історією, піснями свого народу. Зокрема, на цих зібраннях співав хор А. Калити.
 
  1. Дзержинського Бежівка
Історична назва вулиці. Зараз – Дзержинського. Назву місцевий переказ пояснює так. Першими поселенцями тут були вихідці з Бежова, населеного пункту у житомирському повіті. Вони привезли з собою не лише своє майно і родини, а і назву власного поселення.
Історичні документи засвідчують також, що на початку ХVII століття до Борисполя переселилися вихідці з цього населеного пункту, які втекли від утисків польської шляхти. Переселенці могли назвати місце, де поселилися, близьким їм словом, що нагадувало рідну землю. Хоча ніхто вже не скаже, чи назвали вулицю так, як себе називали прибульці, чи самі вони прилучалися до її називання.
Зважаючи на суфікс присвійності –ів, можна також висловити припущення про походження назви від прізвища або прізвиська першопоселення Беж(а): чий хутір? – Беж -ів. Про існування такого імені у слов’ян свідчить назва населеного пункту, згаданого вище.
А. С. Шульга подає її опис у ХХ ст.: «Тільки вона одна у Борисполі була викладена каменем. Там Баталін та інші землевласники скооперувалися і проклали до своїх земель цю дорогу. А дід Лящ, хата якого стоїть й досі на Бежівці (№17), хвалився, що цю дорогу він зробив.»
 
  1. Клари Цеткін Олеся Бердника
Бердник Олесь (Олександр) Павлович – український письменник-фантаст, філософ, політичний діяч. Народився 25 грудня 1927 року в с. Вавілові Снігурівського району  Миколаївської області. Перші дитячі враження майбутнього письменника пов’язані з дніпровськими луками Кийлова, куди сім’я незабаром переїхала. У  16 років добровольцем пішов на фронт. Після війни деякий час працював в районній газеті.  1949 року закінчив драматичну студію при театрі ім. Івана Франка, проте на сцені працював недовго. Почалося табірне життя: був засланий на Далеку Північ, потім в Казахстан. В Київ повернувся у 1955 році. У 1957 році побачив світ перший твір письменника – «Поза  простором і часом». У 1971 році – «Зоряний корсар». А між ними – «Сини Світовида»,           «Шляхи титанів», «Стріла часу», «Подвиг Вайсавати» тощо. 60-тисячний наклад роману  «Зоряний корсар» як «идейно порочное произведение» було вилучено, автора виключено з Спілки письменників (1974 р.). У 1978 році за участь в Українській Гельсінській спілці отримав новий строк – 6 років тюрми і три роки заслання. Через 5 років Бердника було амністовано і поновлено у Спілці письменників України. Твори письменника отримали всесвітнє визнання і популярність, перекладені багатьма мовами світу. Останні  роки життя О. Бердника пройшли у селі Гребенях на Київщині, де великий фантаст і знайшов вічний спочинок навесні 2003 року. 2 серпня 2005 року тут встановлено пам’ятник    письменнику.
 
  1. Жукова Миколи Березового
Березовий Микола Вікторович, позивний «Береза» (1976 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), боєць батальйону міліції спеціального призначення «Азов», громадсько-політичний діяч. Народився в Горлівці Донецької області. Навчався в Українському інституті розвитку фондового ринку Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана,  Міжнародному університеті фінансів при «НТУУ «КПІ». Працював на посадах начальника управління комунального підприємства «Трамвайно-тролейбусне управління Горлівської міської ради», провідного спеціаліста ТОВ «Пріоритет», керівника філії ТОВ «Конкорд капітал», помічника-консультанта депутата Верховної Ради Андрія Шкіля, спеціаліста ТОВ «Корона», інженера-теплотехніка ВАТ«Стирол». У травні у 2014 року добровольцем пішов захищати Донбас. Став командиром 2-ї чоти 3-ї сотні батальйону міліції спеціального призначення «Азов». Загинув від кулі снайпера 10 серпня 2014 під м. Іловайськом Донецької області, намагаючись врятувати пораненого товариша. Похований у Борисполі на території Книшового меморіального паркового комплексу. Нагороджений посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
 
  1. Кірова Ганни Берло
Берло Ганна Львівна – педагог, літератор, науковець. Народилася 5 вересня 1859 року у Воронькові. Навчалася в підготовчому пансіонаті фон Кремера у Борисполі, через два роки, краще за всіх склавши вступні іспити, вступила до другого класу Київської дівочої гімназії. 1874 року отримала атестат про закінчення із золотою медаллю гімназії, де й залишилася на викладацькій роботі. 25 років пропрацювала Ганна Берло на педагогічній ниві, 1907 року вона обрана  дійсним членом Українського наукового товариства (УНТ), товариства «Просвіта». З 1919  року почала працювати в Академії Наук України, спершу – в Комісії Словника живої української мови, згодом – науковим працівником в Комісії для складання Біографічного Словника діячів України. У жахливих умовах воєн і революцій Ганна Берло знаходить у собі сили  не лише вести уроки в гімназії (тепер вже з української мови), а й працювати над підручником з української граматики (вийшов у 1919 році). Ганна Берло. зробила гідний внесок у справу освіти і виховання цілого покоління свідомих українок, у розвиток української філологічної науки, історії. А її підручник з української граматики отримав схвальні відгуки й нагороди та неодноразово перевидавався. Дата смерті невідома.
 
  1. Тельмана Дмитра Бортнянського
Бортнянський Дмитро Степанович (1751 – 1825) – український композитор, співак і диригент. Народився у Глухові. Навчався спочатку у Глухівській співацькій школі, згодом у Бальдасаре Ґалуппі, керівника придворної хорової капели у Петербурзі. Подальшу освіту протягом 10 років здобував в Італії, де і створив свої перші музичні твори. Працював у Петербурзькій придворній хоровій капелі, спочатку капельмейстером, потім – директором. У 1816 році композитора було призначено головним цензором духовних творів. Дмитро Бортнянський є автором 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів, а також нового типу хорового концерту. Помер у 1825 році в Петербурзі, де і був похований.
 
  1. Куйбишева Катерини Бранки
Бранка-Кривуцька Катерина Кирилівна (1906 – 1990) – актриса, режисер, учитель мистецького слова. Народилася у Воронькові (дівоче прізвище Придатко). Середню освіту здобула в Борисполі, потім навчалася в музично-театральному інституті ім. Лисенка. Акторську діяльність розпочала на Харківщині, працювала в театрах: «Березіль», «Музичної комедії», «Революції», «ім. Шевченка». Грала героїчні, ліричні, характерні і комедійні ролі, що свідчить про широкий діапазон її творчості.  В передвоєнні роки разом з чоловіком переїздить в Західну Україну, там працювала в театрі малих форм «Веселий Львів». Після війни родина переїздить в  до Мюнхена (1946 р.), а згодом – до Америки (1949 р.), у м. Детройт. Там багато працювала як майстер художнього слова, на ниві українського просвітництва, була режисером-постановником літературних вистав, вечорів тощо. Твори  Олександра Олеся, Василя Симоненка, Ліни Костенко,  Лесі Українки, Михайла Коцюбинського – це  програма лише одного виступу актриси (школа українознавства, 1966 рік). Актор, режисер, декламатор і учитель живого українського слова в одній особі – це велика праця, що її проводила Бранка-Кривуцька в школі українознавства. Вона завжди знаходила час і сили, щоб передати свої знання і уміння молоді, збудити любов до українського слова.
 
  1. Ворошилова Гетьмана Виговського
Іван Виговський – (бл. 1608 – 1664) – український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657–1659). Народився у родині православного шляхтича на Овруччині (нині – Житомирська область). Випускник Київської братської школи. Працював спочатку на адміністративних посадах на Київщині та Волині. Згодом вступив до кварцяного (найманого) війська Речі Посполитої, де став ротмістром. У Визвольній війні 1648 - 1657 починав на боці урядових військ, потрапив до татарського полону, але викуплений Богданом Хмельницьким та працював спочатку його особистим писарем, а з 1650 – на посаді військового генерального писаря. Сформував і очолив при гетьмані козацький уряд – Генеральну військову канцелярію. Брав участь у всіх значних битва війни, займався розробкою текстів та був присутнім при укладенні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів. Після смерті Хмельницького був обраний гетьманом. У 1658 році уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, згідно з якою козацька Україна – Велике князівство Руське – ставала третьою складовою цієї держави. У 1659 році в ході українсько-московської війни з допомогою кримського хана вщент розбив московитів під Конотопом. Через конфлікти з опозицією передав булаву Юрію Хмельницькому та продовжив діяльність на посаді київського воєводи та у польському війську. У 1664 році виступив співорганізатором антипольського повстання на Правобережній Україні, за що був заарештований та страчений.
 
  1. Якіра Ярослава Гашека
Я́рослав Матей Франтишек Га́шек (1883 – 1923) – чеський письменник-сатирик.  Народився у Празі у родині вихідців із селян. Навчався у початковій школі, потім – в гімназії та торгівельному училищі. Почав працювати службовцем у банку, але через любов до піших мандрівок був звільнений і відтоді жив з літературної праці. Написав велику кількість творів – віршів, гумористичних оповідань, фейлетонів. З початком Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії. У серпні 1915 року його було нагороджено срібною медаллю за відвагу. Однак у вересні того ж року він добровільно здався у російський полон (ще у довоєнні роки його політичні погляди були спрямовані проти австро-угорської монархії). Гашек долучився до Чехословацького легіону, що воював на стороні Російської імперії. Один з загонів Чехословацького легіону базувався деякий час у Борисполі. Знаючи про літературний талант Ярослава Гашека, керівництві легіону направило його працювати в газету «Чехослован», яка друкувалася в Києві. Через непорозуміння з російськими офіцерами (образив російського офіцера вищого рангу) Ярослав Гашек потрапляє за грати. Результатом цього непорозуміння стала його відправка в Бориспіль. Пробув тут недовго, але саме з Борисполем пов'язане друге народження Швейка (1912 року в Празі вийшла книжка оповідань «Бравий солдат Швейк та інші історії»). Після війни Гашек працював деякий час на різних посадах у Червоній армії, а в 1920 році повернувся на батьківщину, де продовжив роботу над своїм найвідомішим твором. Однак четверті частині «Швейка» побачити світ не судилося – письменник помер у місті Липніце.
 
  1. Котовського Глибоцька
Історична назва вулиці. Зараз – Котовського. Це одна з найдавніших вулиць у Борисполі, що сполучає вул. Київський Шлях із західною околицею міста. Давність таких назв, як Глибоцька, на думку дослідників, підтверджується суфіксами –цьк, -ськ. Згадується у документах XVIII ст. Назва прозора і не викликає плутанини: її могли дати через назву села Глибокого в напрямку якого простягається вулиця.
 
  1. Павліка Морозова Академіка Глушка
Глушко Валентин Петрович (1908 – 1989) – академік Академії наук УРСР та АН СРСР, вчений у галузі ракетно-космічної техніки. Народився в Одесі. Навчався в Реальному училищі імені Св. Павла (IV професійно-технічна школа «Метал» ім. Троцького), Ленінградському державному університеті. Також здобув музичну освіту. У 1929 році почав роботу Газодинамічній лабораторії в Ленінграді. Під його проводом тут було розроблено перший у світі електротермічний реактивний двигун. Глушко своїми розробками започаткував нову добу ракетного двигунобудування. З 1934 працював у Москві, Казані, радянській зоні окупації Німеччини та у підмосковних Хімках, де продовжував конструювати ракетні двигуни. З 1974 року очолив радянську космічну програму. Завдяки цим двигунам СРСР досяг значних висот в освоєнні Космосу, і на них нині працюють  багаторазові ракетно-космічні комплекси «Енергія», «Буран», космічні кораблі «Восток», ракети-носії «Протон». Брав участь у створенні орбітальної станції «Мир». Став ініціатором створення у Полтаві Музею авіації і космонавтики. Помер і похований у Москві.
 
  1. Рози Люксембург Бориса Гмирі
Гмиря Борис Романович (1903 – 1969) – український оперний і камерний співак, народний артист СРСР. Народився в Лебедині (нині – Сумська область). З раннього дитинства змушений був тяжко працювати – матросом, кочегаром і вантажником. З 1930 року розпочав навчання, спочатку здобуваючи інженерні спеціальності, а потім – у консерваторії. З 1939 року працював у Київському театрі опери та балету. Продовжував виступи і під час німецької окупації, а перед наступом Червоної армії у 1943 році перевівся до Кам’янця-Подільського. З 1944 року – знову у Києві. Мав голос широкого діапазону, безмежних виражальних можливостей, м'якого, красивого тембру; Є співаком високої вокальної культури, неперевершеним виконавцем українських, російських та західних романсів. Гастролював за кордоном, але тільки в країнах соцтабору. До розвинутих країн співака радянська влада не випускала. Масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голандії та інших розвинутих країн світу, але йому про це не говорили. Радянська влада (в тому числі особисто Микита Хрущов) не могла пробачити Гмирі виступів перед німцями на окупованій території під час війни. Працюючи в Київському оперному театрі, співак зазнавав постійних утисків. Замість басових партій йому доручали виконувати партії для баритона та тенора. Врешті-решт, його змусили взагалі залишити Київський оперний. Йому надходили пропозиції роботи і за межами України, зокрема, у Москві та Нью-Йорку, однак він бачив можливості жити і працювати не в Україні. До кінця життя співак концертував. Помер і похований у Києві.
 
  1. Карла Маркса Голубівка
Історична назва вулиці. Зараз – Карла Маркса. На перший погляд назву вулиці можна було би пов’язувати з птахами: голубів тут було дуже багато. Однак, мабуть, ближчою до істини може бути думка про те, що назва утворилася від прізвища чи прізвиська першопоселення, якого звали Голуб і який мав тут свій двір та орні поля. Місцеві жителі дотримуються такої ж думки. Спочатку, наприклад, казали: «Чий хутір?» - «Голубів», пізніше – просто «Голубів». А за вулицею вже закріпилася назва «Голубівка».
 
  1. Воровського Гришинська
Історична назва вулиці. Зараз – Воровського. Назва «Гришинська» може бути пов’язана з іменем першопоселенця (Григорій, Гриць). Суфікс -ин свідчить про це. А про давність назви свідчить інший суфікс – -ськ, за допомогою якого вона утворена – це один з найдавніших словотворчих суфіксів. У Борисполі було поширене прізвище Гриша, напр., Віра Гриша – дружина автора спогадів «Доба і доля» І. Козуба.
 
 
  1. Фурманова Павла Дришлюка
Дришлюк Павло В’ячеславович (1973 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), капітан Збройних Сил України. Народився у м. Легніца (Польща). Навчався в Харківському вищому військовому авіаційному училищі. Працював старшим бортовим авіаційним техніком-інструктором у 15-й окремій бригаді транспортної авіації «Блакитна стежа», що базується в Борисполі, з першого дня її заснування. Загинув 6 червня 2014, будучи членом екіпажу транспортного літака Ан-30Б, який здійснював спостережний політ у зоні бойових дій та був збитий бойовиками над Слов'янськом. Літак почав падати в напрямі житлових кварталів Слов'янська, пілоти ціною власного життя скерували його за межі міста. Павло Дришлюк посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
 
  1. Свердлова Бориса Дробинського
Дробинський Борис Костянтинович (1904-1938) – український актор і режисер, учень і соратник Леся Курбаса. Народився у Борисполі, в дворянській родині. Навчався у Бориспільській гімназії, Київському кадетському корпусі. Брав участь у роботі 5-ої агітаційної майстерні мистецького об єднання «Березіль», організованої у Борисполі з ініціативи Л. Курбаса 1923 року. Після закриття майстерні Бориса Дробиського було запрошено на роботу до «Березоля» у Київ. 1926 року театр було переведено до Харкова, тодішньої столиці України. У 1926-1934 роках  жив і працював у Харкові, 1934 року одружився з актрисою цього ж театру Ольгою Даценко. З 1935 року працював режисером Польського театру у Києві й одночасно у майстерні кіностудії О. Довженка. Б. Дробинський повторив трагічну  долю свого вчителя. За здійснену  постановку драми Ю. Словацького «Мазепа» його було  заарештовано у червні 1937 року. Впродовж року тримали в камері (дружина так і не отримала дозволу на побачення). У серпні 1938 року Дробинського було засуджено до 10 років таборів. Там, у засланні, він і помер.
 
  1. Тухачевського Сергія Жигалка
Жигалко Сергій Йосипович – український письменник, член ВУСПП. Народився 6 жовтня 1902 року в Борисполі, у великій селянській родині. Навчався в земській чотирикласній школі (1913-1917 рр), у Бориспільській гімназії, яку закінчив у 1920 році. Того ж року вступив до Київського інституту народної освіти на літературний  факультет. Працював у м.Києві в редакції газети  «Мартен» при заводі «Більшовик» літературним редактором. Був членом спілки письменників «Гарт», а з 1927 року – член ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників). З середини 20-х років ХХ ст.. виходять друком оповідання «Ранкові роси», «В санаторії», «Обніжок», «Степом» (1924-1925 р.р.),»Єдиний постріл» (1927 р.), «Тіні в завулках» (1929 р.), «Липовий цвіт» (1930 р.). Невиданими залишилися в 30-му році романи «Ванда» та «Земля». Молодого  письменника спіткала трагічна доля більшості українських літераторів, що потрапили у вир сталінських репресій - 16 січня 1935 року С. Жигалко був заарештований, звинувачений у «контреволюційній  діяльності»(винним себе не визнав) і  засуджений до 5-ти років ув`язнення у таборі суворого режиму в селищі Малмис на Амурі. В 1939 році був розстріляний. Реабілітований у 1959 році. 
 
  1. Петра Запорожця Галини Каленченко
Каленченко Галина Іванівна (1924-1994) – самодіяльна художниця. Народилася у селі Дударкові, на Київщині, у бідній селянській родині. У п’ятирічному віці стала інвалідом, а через три роки сиротою, у 1932 р. помер батько. До школи не ходила, залишилася неграмотною. На життя заробляла шиттям. Багато і красиво вишивала. Великий хист мала до вишивання рушників,сорочок. Малювати почала вже у зрілому віці. Перші її роботи датуються поч. 70-х років ХХ ст. На картинах Галини Калениченко бачимо і диво-птахів, і різних тварин, і квіти – безліч квітів. Художниця залишила нащадкам  живлющий дивосвіт землі, її рослин, квітів, птахів.
 
  1. Бєлінського Антона Калити
Калита Антон Федорович – активний діяч національного відродження України, талановитий співак, актор. Народився 16 січня 1874 року в заможній селянській родині у Борисполі. 1888 року вступив до української трупи Карпенка-Карого, що дуже високо поціновував співочий талант молодого актора. 1889 року, після гастролей, Антон Калита повертається до Борисполя. Бере активну участь у громадському житті міста, проводить велику просвітницьку роботу. Разом із кількома ентузіастами знайомить молодь із українською літературою,історією, піснями. А для композитора Миколи Лисенка А.Калита став найактивнішим помічником: збирав і записував пісні рідного краю. Лисенко теж відзначав рідкісне обдарування юнака, а також називав його «апостолом правди й науки». 1899 року А. Калита організував у Борисполі народний хор, що часто виступав із концертами й перед київською громадою. Про виступи бориспільців (останній – 1907 р.) згадує українська письменниця О. Пчілка. Брали участь хористи і в «народних чтэныях с туманными картинками», що їх проводив лікар С. Бахницький. За участь у цих читаннях А.Калита на півроку потрапив до в’язниці. Відомо, що деякий час А. Калита працював завідуючим земської метеорологічної станції. Помер 2 березня 1912 року від туберкульозу легенів. Київський журнал «Огни» вмістив замітку-некролог «Памяти А. Ф. Калити» (№14 за 31 березня 1912 року), де були, зокрема, й такі рядки: «Молодое украинство многим обв’язано Калите как носителю и популяризатору идей родного края. Родное містечко многим обязано ему как работнику, поднявшему его культуру и самосознание».
 
  1. Арсенальна Михайла Калмикова
Калмиков Михайло Федорович – машиніст екскаватора УМБ-17, Герой  Соціалістичної Праці. Народився 11 лютого 1927 року в  Оренбурзькій обл. З березня 1957 року – помічник машиніста екскаватора в спецуправлінні механізації м.Москви. З 1957 року  працював у Борисполі, в СУМ – 17 (УМБ-17) машиністом екскаватора, отримав звання Героя Соціалістичної Праці (1966). Працював на прокладанні магістралей газопроводу «Дружба», етиленпроводу Угорщина – Калуш Івано-Франківської обл. Помер і похований в Борисполі.       
 
  1. Петровського Сергія Камінського
Камінський Сергій Васильович (1975 – 2014) – учасник Антитерористичної операції на Сході України (російсько-української війни), майор Збройних Сил України. Народився у м. Ямполі (Вінницька область). Навчався у Київському інституті Військово-Повітряних Сил України. Після завершення навчання, з 1997 року – на військовій службі у 15-й окремій бригаді транспортної авіації «Блакитна стежа» (Бориспіль). Працював техніком, бортовим інженером-оператором, старшим техніком-інструктором, заступником командира транспортної авіаційної ескадрильї з виховної роботи. Загинув 6 червня 2014, будучи членом екіпажу транспортного літака Ан-30Б, який здійснював спостережний політ у зоні бойових дій та був збитий бойовиками над Слов'янськом. Літак почав падати в напрямі житлових кварталів Слов'янська, пілоти ціною власного життя скерували його за межі міста. Сергій Камінський похований у Борисполі на території Книшового меморіального паркового комплексу. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
 
  1. Енгельса Михайла Каргера
Каргер Михайло Костянтинович (1903 – 1976) – археолог, історик, мистецтвознавець. Народився у місті Казані (нині – у Татарстані) у родині вчителя. У 1919 році закінчив Самарську чоловічу гімназію, потім  навчався на історико-філологічному факультеті Самарського університету; у 1929 закінчив Ленінградський університет в якому навчався на факультеті суспільних наук. Після закінчення навчання працював у Російському музеї імені Олександра Пушкіна, Державній академії історії матеріальної культури, Ленінградському університеті. З 1939 почав працювати завідувачем кафедри російського мистецтва в Інституті живопису, скульптури і архітектури Всеросійської академії мистецтв, з 1949 — кафедри історії мистецтв на історичному факультеті Ленінградського університету. У 1964 отримав посаду завідувача Ленінградського відділення Інституту археології АН СРСР, де працював до 1972 року. Автор близько 120 наукових робіт. У 1928—1936 роках досліджував пам'ятки архітектури Новгорода Великого, з 1938 — пам'ятки Києва княжої доби, історію культури і мистецтва Київської Русі. Проводив розкопки у Вишгороді, Борисполі, Зарубі, Переяславі. Зокрема, у Борисполі експедиція під його керівництвом дослідила залишки храму княжої доби, відомого в літописах як Летська божниця. Помер 26 серпня 1976 року. Похований на Казанському кладовищі у місті Пушкін (Санкт-Петербург).